4. В старих книжках, у Символі Віри, читається: «И в Духа Святого Господа истиннаго и животворящаго», після ж виправлення слово «истиннаго» було викинуто.
5. Замість «сугубої», тобто подвійної аллілуії, була введена «трегубая» (потрійна) аллілуія.
6. Божественну літургію в стародавній Русі чинили на семи просфорах нові справщини ввели пятипросфор`я, тобто дві просфори виключили.
Ці зміни церковних узаконень і обрядів не могла не викликати різкого опору з боку російських людей, що свято берегли святі книги і звичаї.
Окрім цього факту зміни стародавніх книг та церковних звичаїв різкий опір серед людей викликали ті засоби, за допомогою яких патріарх Нікон та цар, що підтримував його, насаджували ці нововведення. Жорстоким гонінням і стратам піддалися російські люди, що не сприймали церковних нововведень.
Патріарх Нікон почав свої реформи із скасування двоперсного додавання. Вся російська церква творила тоді Хресний знак двоперстям: три пальці (великий і два останніх) складали в ім'я святої трійці, а два (вказівний і середній) - в ім'я двох єств у Христі - божественного і людського. Святі отці свідчать, що сам Христос благословляв своїх учнів саме таким перстоскладанням. Нікон же наказав знаменуватися триперстям: складати перші три персти в ім'я святої Трійці, а два останні «иметь праздными», тобто ними нічого не зображували.
Жодний святий отець і жоден із стародавніх соборів не свідчив про триперстя. Крім того, що в ньому не зображувалися два христовых єства, ще не правильно зображували на собі хрест трьома перстами в ім'я святої трійці, не сповідуючи в них людського єства Христа.
Ці дії Нікона і його однодумців зробили їх в очах російського народу єретиками і відступниками від святої церкви.
Проте дворянська держава вбачила в старообрядництві рух що підривав підвалини кріпосницького ладу й авторитет пануючої церкви. На церковному соборі 1666-1667 рр. прихильники старовір`я були визнані єретиками і розкольниками. Тим самим вони підпадали під дію статей «Уложения» 1649 р., за якими злочин проти віри та церкви вимагав страти злочинчів. Проте деякий час уряд обмежувався порівняно помірними покараннями – засланням із конфіскацією майна. Лише після того, як старообрядницький рух набуває великих розмірів і переростає рамки тільки релігійного руху, а політичні симпатії прихильників «старої віри» стають більш визначеними, уряд переходить до політики жорстоких репресії. Починаючи з 1676 року, стали з'являтися укази про розшук розкольників і спалення їх у зрубах. У 1682 році були спалені пустозерскі ссильники на чолі з Авакумом – загальновизнаним лідером старообрядництва того часу. А в 1685 році були видані особливі статті про міський суд, за якими завзятих розкольників мали спалювати в зрубах, тих, що приймають стару віру - бити батогом, а інших розкольників - засилати в монастир. Для розшуку старовірів, що втікали від переслідування, направлялися спеціальні воєнізовані групи. Проте всі ці заходи не призводили до яких-небудь суттєвих результатів. Число прихильників «старої віри» продовжувало неухильно зростати.
Петро I у початковий період свого царювання мало цікавився релігійними справами. Згодом він вирішив використовувати старообрядництво для одержання додаткових прибутків. З цією метою в 1714 році було видано указ, за яким на всіх старообрядників накладалося подвійне подушне. Прихильники «старої віри», що сплачували подвійне подушне і одержали назву «записних розкольників», користувалися певною релігійною свободою. Вони були зобов'язані носити одяг встановленого урядом зразка. У більшості випадків старообрядники намагалися ухилитися від запису на подвійне подушне: або тікали в недосяжні для урядового розшуку глухі лісисті місцевості, або лицемірно прикидалися православними. Для упорядкування зборів подвійного подушного і розшуку тих старообрядників, що ухилялися від його сплати, у 1725 році була створена спеціальна «Раскольничья контора». Одночасно з цим велика увага приділялася місіонерській діяльності серед старообрядників, що набула особливих масштабів у Нижньогородському краї.
Після смерті Петра I старообрядники користувалися деякий час відносним відпочинком та свободою, але в жорсткі часи біронівщини урядовий тиск на них посилився. Діяльність воєнізованих загонів для розшуку “тяглецов-раскольников”, що скривалися від уряду, набуває в цей період широкого розмаху. Подібна політика по відношенню до старообрядництва продовжувалася й у наступні десятиліття. В другій половині XVII століття, коли прихильники «старої віри», ще не усвідомлюючи розбіжностей або навіть суперечностей своїх інтересів, виступали в якості більш-менш однорідної маси. Вони деякий час мали надії тими або іншими засобоми змінити існуюче становище і домогтися перемоги в боротьбі з ненависним їм «Ніконіанством». Проте вже незабаром вони змогли переконатися, що ні чолобитні, адресовані тому чи іншому царю, ні участь у змовах або відкритих повстаннях не приносили їм бажаної перемоги. Більш того, старообрядництво зазнавало масових переслідувань і репресій з боку царського уряду.
Втративши надію змінити хід боротьби на свою користь, старообрядництво переходить в сферу суто релігійного протесту. Воно проклинає ненависну йому дворянську державу, проголосивши її царством антихриста. Проте, оскільки вони вирішили, що загибель антихриста відбудеться не від руки людей, а від руки Бога, старообрядники усі свої надії поклали на небесний порятунок, на надприродні сили. Тим самим соціально-політичний протест був втілений у форму релігійного протесту, що веде убік від активної класової боротьби. Есхатологія (і антихристологія, зокрема) з цього часу міцно займає головне місце в ідеології старообрядництва. У певній мірі старообрядництво являє собою есхатологічний різновид православ'я.
Есхатологічні ідеї виступають вже на самому початку розбіжностей між «старою» і «новою» вірою. Їх зародки дали про себе знати ще в середині 50-х років XVII століття, коли слідом за моровою виразкою 1654 року, під час якої вимирали цілі села, голод 1655 - 1656 років. Оскільки ці стихійні лиха співпали у часі з початком реформи Нікона, народ вважав їх свого роду небесним знаменням, карою за відступ від «щирої» віри, тим більше що саме тоді було і ще одне дивовижне явище - «хвостата зірка і криваві стовпи». Після собору 1656 року антихристологія одержала уже відоме письмове оформлення. На думку книгарів, антихрист повинний був з'явитися в 1666 році, а через три роки, у 1669 році, повинен був нібито відбутися кінець світу. Так, наприклад, архімандрит Новоспаського монастиря Спиридон (із роду бояр Потьомкіних) виступив у 1659 році зі своєю релігійною концепцією історичного процесу у вигляді ряду послідовних відступів церкви від щирої віри, причому кожний новий відступ відокремлювався від попереднього терміном у 10 разів меншим. На думку Спиридона, сатана був зв'язаний при воскресінні Христа на 1000 років. Через 600 років після його звільнення відбувся перший відступ: відійшла від щирої віри Західна Русь, прийнявши унію. Ще через 60 років відступила від щирої віри Москва, прийнявши реформу Нікона. Через 6 років Спиридон пророкував «останній відступ», коли прийде сам антихрист, якому розчищають шлях Ніконіати, винищуючи святі догмати. Авакум проповідував, що слуги сатани не тільки Нікон, але і цар: вони являли собою два роги апокаліпсичного звіра. Зміст усіх цих богословських міркувань полягав в одному: антихрист вже прийшов у світ і запанував у Москві, отже, і кінець світу вже не далеко.
Ці богословські міркування доходили у своєрідному вигляді і до селянства. Селянству були далекі суперечки про доцільність або невірність старих богослужбових обрядів, значення яких воно не розуміло. Але скасування «старої віри» стало для нього свого роду завершенням скасування усіх «старих вольностей». Тому значна частина селянства погодилася в оцінюванні реформи Нікона з ідеологами старообрядництва, тим більше що впевненість у близькому кінці світу давала їм деяку надію на швидкий порятунок від страшної убогості і бідувань.
Повіривши в щирість пророцтв про кінець світу, що наближається, прихильники «старої віри» стали активно до нього готуватися. З 1668 року селяни покинули усі польові роботи, а з настанням 1669 року багато хто з них був охоплений панікою. Чекали, що сонце і місяць погаснуть, зірки впадуть на землю, а вогненні ріки з`їдять всю «тварь» земну. У Поволжі наприклад, селяни залишали ріллі і йшли в ліси. Одні почали поститися до смерті, інші заготовили собі труни, щоб лягти в них перед другим пришестям, і сповідувалися один перед одним. Очікування кінця світу принесло селянам і їхнім поміщикам величезні руйнування і шкоду, але не принесло очікуваного порятунку.
Проте навіть обмануті надії не могли похитнути есхатології старообрядництва, тому що умови, що породили їх, не тільки залишалися в силі, але навіть продовжували загострюватися. Авакум заявив, що «останній чорт ще не бував», що «Ілля і Єнох колись прийдуть». За його словами, відбулася проста помилка в розрахунках: рахували з дня народження Христа, а треба було вести відлік з дня його воскресіння. Тому потрібно до 1666 року додати 33 роки земного життя Христа, і тоді маємо 1699 рік - рік пришестя антихриста, а кінець світу буде через три роки після цього, у 1702 році.
Антихристологія не тільки не відступила на задній план, але й ще більш посилилася в зв'язку з урядовими репресіями, що підігрівали і підтримували її. Наприкінці XVII - початку XVIII століття антихристно-логічні ідеї старообрядників знайшли новий плодючий грунт в реформах Петра I. Ревізія і подушні податі, що остаточно знищували останні вільні елементи в селі, криваві ростріли, запровадження іноземних звичаїв і одягу, гоління борід у бояр і багато іншого - усе це наводило фанатично настроєних людей, якими були старообрядники, на думку про вжодження на російський престол антихриста.