Ватажки антимосковскої партії особливо втавили на перший план релігійну сторону, розраховуючи залучити до себе велику кількість козацтва і людей «нижчого прошарку». Проте вони домоглися підтримки лише однієї голоти, а самі старообрядники на чолі з Досифеєм, передбачуючи невдоволення і побоюючись караючої руки Москви, пішли з Дону, віддаючи перевагу відправлятися на пошуки нового сховища. У результаті цього нового переселення старообрядництво затвердилося, окрім Дону, на Яїку, Кумі і Кубані.
У 1688 році донський отаман Осип Михайлов приводив козаків до присяги на вірність Москві і «новій вірі», а підбурювачі хвилювань були видані царському уряду. Для зміцнення позиції православної церкви царський уряд вирішив побудувати нові церкви в Донскій області і послати туди надійних попів для посилення місіонерської діяльності. Проте вплив старообрядництва на Дону в результаті цих засобів не ослаб.
Коли спалахнуло антифеодальне за своїм характером селянсько-козацьке повстання під керівництвом К. Ф. Булавіна (1707 - 1708), багато прихильників «старої віри» на Дону приєдналося до нього. Після трагічної загибелі Булавіна і поразки основних сил повстанців 2000 донських козаків на чолі з отаманом Ігнатієм Некрасовим втікли на Кубань до ногайских гатарів, а слідом за цим перейшли в Туреччину, де й оселилися. Згодом їх переселили на Балканський півострів, у район Добруджі. У своїй переважній більшості некрасовці (або, як їх називали, «липо-ване») були половцями.
Після Булавінського повстання регіон Війська Донського остаточно утратив свою самостійність і в церковних справах - у 1718 році вона була включена до складу єпархії митрополита Воронезького й Єлецького.
Заснування старообрядницької колонізації Чернігівщини було започатковано наприкінці 60 - початку 70-х років XVII століття. Спочатку старообрядницьке населення було тут вкрай небагаточисельним і швидко почало збільшуватися головним чином після придушення стрілецьких повстань, особливо в епоху перетворень Петра I. Більшість слобід Стародуб`я виникнуло саме в цей період. У це ж час частина старообрядників переселилася з Чернігівщини за польський кордон, заснувавши колонію на острові Вєтка. Вєтковска община швидко піднялася і стала головним центром біглопоповщини. Навколо її виникнуло 14 слобод із населенням більш як 30 тисяч чоловік.
У 1735 році царські війська здійснили так звану першу «выгонку» Гілки. Вєтковці, у своєй більшості селяни-втікачі, були повернуті в Росію і розіслані по старих місцях проживання. Проте вже незабаром Вєтка піднялася знову. Тільки при Катерині II у результаті другого вигнання вєтковців у 1764 році Вєтка була остаточно розорена і не змогла відновити своє значення.
Після цього найвизначнішим центром біглопоповщини стає Стародуб`є, що перетворилося в значний промисловий і торговий центр.
Старообрядництво в період кризи феодально-кріпосницького ладу
В другій половині XVIII століття в економіці Росії відбувалися важливі зміни. З одного боку, спостерігалося розширення феодальної власності, прав і привілеїв дворянства, а з іншого боку - посилювався процес розкладу феодально-кріпосницького базису утворення всередині нього капіталістичного устрою, що призвело до невідповідності продуктивних сил і виробничих стосунків.
Зростання товарного господарства руйнунуєче діяло на кріпосне село. З цим було тісно пов'язано подальше розшарування селянства в другій половині XVIII століття. Відбувався процес формування нових класів, розвивалися промисли, селянська мануфактура. У промислових селах (у Павлові, Іванові та ін.) формувалася селянська буржуазія на одному полюсі і наймані робітники - на іншому.
У боротьбі з посесійною мануфактурою з дрібнотоварним виробництвом виникає капіталістична мануфактура. Починається мануфактурний період розвитку капіталізму в росіянкій промисловості. Проте засоби виробництва залишалися власністю феодала, маси що працювали на нього, залишалися в залежності від нього. Старі виробничі відносини вже не відповідали характеру продуктивних сил, феодально-кріпосницький лад гальмував хід економічного розвитку й уповільнював процес формування нових класів - буржуазії і пролетаріату.
Всі ці процеси не могли не вплинути на характер старообрядництва в другій половині XVIII століття. Відображаючи інтереси частини російською буржуазії, що формувалася (головним чином з недавніх вихідців із села) і була тісно пов'язана з процесом формування капіталістичної мануфактури, старообрядництво займає саме в цей період ключові позиції в багатьох значних промислових центрах, і насамперед у Москві та Петербурзі.
З цього часу старообрядницькі капітали виявилися нерозривно пов'язаними з розвитком багатьох галузей російською промисловості, і насамперед паперової.
Старообрядництво того часу рішуче виступало проти кріпосного права. Це пояснювалося тим, що в паперовій галузі промисловості, із розвитком якої була тісно пов'язана старообрядницька буржуазія, вільнонаймана праця мала переважне значення. На ідеологію старообрядництва того періоду наклали відбиток такі чинники, як бажання залучити на свою сторону більше число послідовників із селянства і міських низів, тому що саме з них черпалися основні кадри робітників на промислових підприємствах капіталістів-старообрядників.
З іншого боку, антифеодальна течія походила переважно від рядової маси старообрядництва, що гостро відчувала на собі гніт самодержавно-кріпосницького ладу.
Економічна політика дворянської держави з другої половини XVIII століття повинна була в деякій мірі враховувати і побажання буржуазії, що посилювалося в цей час. Це виявилося у відмові від системи державних монополій, у скасуванні внутрішніх мит, у митному протекціонізмі, у дозволі вільно відкривати промислові підприємства.
У цьому ж дусі проводилася і релігійна політика царського уряду стосовно старообрядництва. Урядовими указами старообрядникам давалася певна свобода віросповідання, було заборонено в офіційних паперах іменувати їх розкольниками, скасовувалося подвійне оподаткування, зачинено “Раскольничью контору”, усім старообрядникам, що мешкають за межею, було дозволено повернутися в Росію, обравши собі місце поселення за власним бажанням.
Багато старообрядників скористалися цією можливістю і переселилися на батьківщину, причому найбільш заможні обрали в якості поселення великі міста або промислові села. Доля старообрядництва з цього часу стала тісно пов`язана із розвитком капіталізму в Росії.
В другій половині XVIII століття роль керівного центру старообрядництва (як поповщини, так і безпоповщини) перебирає на себе Москва. Окремі групи старообрядників (головним чином біглопоповців і федосіївців) осідали в Москві із середини XVIII століття і навіть у більш ранній період, проте ці групи були малочисельними.
Різке зростання чисельності і значення старообрядництва відбулося під час страшного народного катаклізму - чуми 1771 року. Керівники старообрядництва одержали від уряду дозвіл на влаштування карантинів і цвинтарів . Використавши в інтересах своїх общин народні бідування і загострення у зв'язку з цим релігійних настроїв, старообрядники стали посилено перехрещувати в «стару віру» мешканців, що зверталися до них за лікуванням, причому їхнє майно забирали в загальну скарбницю. Саме в цей важкий для Москви рік був закладений фундамент для росту й економічного процвітання старообрядницьких общин. Московські федосіївці зайняли міцні позиції на Преображенскому цвинтарі, московські біглопоповці - на Рогожскому.
Зростання впливу й економічної могутності федосіївщини в Москві наприкінці XVIII і самому початку XIX століття було нерозривно пов'язано з ім'ям першого наставника Преображенского цвинтаря І.А.Ковиліна, що не гидував ніякими засобами для збільшення добробуту федосіївской общини. Його політика відповідала інтересам найзаможнішої верхівки московських федосіївців, насамперед власників паперових мануфактур і майстерень, що починаючи з 60-х років XVIII століття стали швидко розвиватися в Москві й в її навколишніх регіонах. Паперова промисловість для свого ефективного розвитку потребувала застосування вільнонайманої праці. В силу цього московська федосіївска община, що складалася переважно із вихідців з села (у тому числі з колишніх кріпаків), засуджувала кріпосництво. Настільки ж рішуче федосіївці заперечили і богомолення за царів. У цьому полягав один з основних пунктів їхніх розбіжностей із поморцями.
У Преображенскій общині знаходили притулок і укриття багато втікачів із числа кріпаків, головним чином жінки. Її керівники досить послідовно проводили політику викупу з кріпосницької неволі людей, що переходили у федосіївщину, і переведення їх до стану вільних. Тим самим власники мануфактур забезпечувалися майже безкоштовною робочою силою, а крім того, розширювався чисельний склад общини і зміцнювалося її економічна могутність. Основна маса членів общини жила при мануфактурах і майстернях, розташованих у Лефортові.
У умовах тогочасної Москви в зв'язку з розвитком міста капіталістичного типу в середовищі вихідців із села відбувалася посилена диференціація: з одного боку концентрувався робочий люд і дрібні ремісники, а з іншого - власники мануфактур. Проте наприкінці XVIII століття протиріччя між ними ще не були настільки глибокими, щоб призвести до різкого антагонізму.
Саме Преображенский цвинтар, оточений стінами, мав декілька корпусів гуртожитку з невеличкими келіями для чоловіків і жінок, а також притулок для сиріт і бездомних. Життя в гуртожитках підпорядковувалося суворому монастирському регламенту, але їхні мешканці додержувалися його суто зовні. Дуже суворо дотримувалися у федосіївщині безшлюбність, хоча на сумісне життя дивилися крізь пальці. Вимога обов'язкової безшлюбності зберігалося під тиском недавніх вихідців із села, у тому числі і деяких значних промисловців, що недостатньо міцно улаштувалися в місті і ще не порвали зв'язків із сільською ріднею. Проте вже наприкінці XVIII століття дотримання безшлюбності стало дуже обтяжливим для найзаможніших членів федосіївской общини, що уже встигли обзавестися сім'єю і потребували юридичного зміцнення свого майнового становища. Так у федосіївщині виникає течія так званих новожонів, що визнали можливість вступу в шлюб із благословення наставників.