З другої половини XVIII століття деякі старообрядницькі толки, насамперед федосіївщина і біглопоповщина, виявилися нерозривно пов'язаними з розвитком капіталістичного міста, із найбільш передовою в той час галуззю промисловості - паперовою. На початку XIX століття, коли почалося становлення основних класів капіталістичного суспільства - капіталістів і робітників, з'явилися перші ознаки розбіжностей на цій основі всередині деяких старообрядницьких общин.
Сучасний стан старообрядництва
Старообрядництво пройшло тривалий, більш ніж трьохсотлітній шлях розвитку. Зародившись як протест консервативно настроєної частини російського духовенства проти церковних реформ середини XVII століття, воно перетворилося в наймасовіший реакційно-суспільне рух в історії Росії. Під впливом революційних перетворень, економічних успіхів, бурхливого розвитку науки і техніки, неухильного зростання освіти старообрядництво зазнало серйозних змін. Найхарактернішими для нього є такі тенденції, як послаблення фанатизму, відмова від есхатологичних ідей, витирання меж між окремими старообрядницькими напрямками і, особливо, між старообрядництвом у цілому і православ'ям.
До наших днів у більш-менш незмінному виді есхатологічне вчення і практичні висновки з нього збереглися тільки у прочан. Послідовники цього старообрядницького толку досі вживають заходів до найсуворішої ізоляції від навколишнього «світу». Ще в наші дні прочани ховаються у всіляких схованках. У глухих кутках Сибіру в наш час можна ще натрапити на мандрівничі «пустелі» і келії. Сучасні прочани, як про це свідчать безсумнівні факти, є прямими спадкоємцями дореволюційних.
Сутужніше долається традиційна ізольованість старообрядницьких общин від навколишнього середовища. У цьому відношенні попереду також іде найпоміркованіша старообрядницька течія - поповщина. У представників білокриницької церкви спостерігається найменша замкнутість. У біглопоповщині пережитки старої ізольованості можна зустріти і в даний час, але вони збереглися, очевидно, лише в сільській місцевості, у дрібних общинах і лише у окремих віруючих.
Можна зробити висновок про те, що старообрядництво потроху втрачало свої основні специфічні особливості і дотепер нівелюється, що без сумнівів є свідченням кризи цього колись могутнього релігійного напрямку.
1. История старообрядческой церкви: Краткий очерк. – М.: Изд-во старообрядческой Митрополии Московской и всея Руси. – 1991.
2. Миловидов В.Ф. Современное старообрядчество. – М.: «Мысль». – 1979.
3. Миловидов В.Ф. Старообрядчество в прошлом и настоящем. – М.: «Мысль». – 1969.
4. Мир старообрядчества. //Сборник науч. тр. Вып.4: Живые традиции: Результаты и перспективы комплексных исследований старообрядчества. Материалы международной науч. конф. – М.: РОССПЭН. – 1998.
5. Румянцева В.С. Народное антицерковное движение в России в XVII в. – М.: «Наука». –1986.