Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна — такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новiiмпульси для реанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цiiмпульси мали народитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Політичні успiхи цих радикальних рухiв у своїх країнах давали змогу сподiватися, що внесення їхніх основних постулатiв до стратегiчних концепцiй будь-якої нацiональної iдеї матиме позитивнi наслiдки. Ставку на це зробив i Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львовi. Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм»5.
Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди вiдмовитись вiд рацiонально осмисленого свiтосприйняття. Натомiсть пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя6. Виявлення волi, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi»7. Бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших»8.
Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».
Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху»9.
Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам — голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифiзм»10.
Тому одними з головних вимог чинного нацiоналiзму до його послiдовникiв Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв»11.
П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє Донцов, — це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними iуправленими до того. «Є вищii менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї» 12.
Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi», яка має пiдпорядкувати собi власний народ та змусити його до аґресiї проти iнших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї»13.
Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство»14. I, слiд сказати, цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.
§3. Чинний нацiоналiзм як iдеологiчне пiдґрунтя ОУН
Тоталiтаризм у 20-40 роки правив полiтичним балом в Європi, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги пiдпорядкувати його ідеології український нацiональний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успiху «Нацiоналiзму» в молодiжному середовищi один з лiдерiв ОУН (Організації Українських Націоналістів) С.Ленкавський. Завданням політичних діячів, якi намагалися очолити рух спротиву на Галичинi, було, за його висловом, опанування течiй, «що нуртують у душах поколiння, яке шукає шляхiв. Донцов намагається тi психiчнi процеси, що вибухають стихiйно, як неґацiя наявної дiйсностi, скрiпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основi перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця iдеологiя, наскрiзь психологiчний»15. На хвилi цiєї «неґацiї», використаної творцями майбутньої ОУН, i виникла 1929 року ця оргацiзацiя. Формально не належачи до ОУН, провiдним її iдеологом став Донцов.
Хоча політична частина донцовського «iнтеґрального нацiоналiзму» базувалась на класичних доктринах фашизму, Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв скорiше нагадувала аналогiчнi формування в країнах Схiдної Європи. Вiдомий український полiтолог I.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: «Найближчих родичiв українського (iнтеґрального) нацiоналiзму слiд шукати не так у нiмецькому нацизмiчи iталiйському фашизмi — продуктах iндустрiальних та урбанiзованих громадянств, як скорiше серед партiй цього типу в аґрарних, економiчно вiдсталих народiв Схiдної Європи: хорватські усташi, румунська залiзна ґвардiя, словацькi глiнкiвцi, польський ОНР... тощо»16.
Донцов розробляв i теорiю органiзацiйної побудови ОУН. Саме цiй проблемi присвячено його передвоєннi брошури (якi пiзнiше увiйшли до збiрника «Хрестом i мечем», Торонто, 1967 рiк).
В одній з них («Об’єднання чи роз’єднання») автор закликає силомiць накинути волю ОУН всiм iншим течiям українського полiтичного життя. Для цього, на його думку, слiд «... сiяти ненависть до своїх! Ширити розбрат i взаємне недовiр’я! В рiдну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього — нема нiякого об’єднання, нiякої збiрностi. Що туподумна демократiя цього не второпає — нiчого дивного»17. Окреслює Донцов i те, як потiм зв’язати пiдкорену спiльноту: «Передусiм — встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксiом у всiх колах збiрноґо життя, рiзко очерчених, ясно протиставлюваних всiм iншим, безкомпромiсових, встановивши свою правду, єдину i непомильну... Вбити ту вiру i ту правду в збаламученi хитливою добою i чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовiркiв... В ролi того магнету (об’єднуючого. — Авт.) все з’являється меншiсть, гурт. Вiн витискає свою печать на думцii волi маси. Вiн — зорганiзований не в партiю, не в об’єднання, а в карний Орден — веде ту масу»18.