Діючий Виправно-трудовий кодекс України був прийнятий 23 грудня 1970 року, введення його в дію відбулося майже через півроку 1 червня 1971 року. Офіційний текст за часи СРСР останнім разом був виданий в 1987 році, і, не дивлячись на численні зміни та доповнення, які до кодексу вносилися, більше не видавався. Вже за часи незалежної України розпочалася робота по обновленню кримінально-виконавчого законодавства, яке, до того ж, іменувалося ще “виправно-трудовим”. Окрім згаданого кодексу, проблемні питання кримінально-виконавчого права регулюють й інші нормативно-правові акти ( Закон України “Про адміністративний надзор”, Закон України “Про застосування амністії в Україні”, Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ та т. ін.), але ми зупинимося на втіленні міжнародно-правових норм саме в цьому акті.
Ст. 1 ВТК вказує на основні завдання кримінально-виконавчого законодавства – “забезпечення виконання кримінального покарання з тим, щоб воно не тільки було карою за вчинений злочин, але й виправляло та перевиховувало засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, перешкоджало здійсненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорененню злочинності”. Розділ 2 передбачає загальні положення виконання покарань у вигляді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі. Розділ 3 – порядок та умови виконання покарання саме у вигляді позбавлення волі. І ось тут вперше зустрічаємо норму, яка повністю відповідає Мінімальним стандартним правилам, - ст. 21 передбачає окреме утримання в”язнів у виправно-трудових установах, тобто розбивка в”язнів за категоріями: жінки - чоловіки, неповнолітні – дорослі. Ст. 20, до речі, передбачає заведення на кожного засудженого особистої справи, сукупність яких можна було б вважати реєстром, в якому існують дані на всіх в”язнів (дані про особу, причини ув”язнення та власті, що прийняли рішення про ув”язнення, день та час його прибуття та виходу з установи).
Глава 5 “Режим в місцях позбавлення волі” також має в собі норми, передбачені міжнародним законодавством, зокрема, носіння засудженими однакової одежі, заборона тримання при собі певних речей, виїмка їх та зберігання до виходу на волю. Ст. 36 встановлює порядок внутрішнього розпорядку у виправно-трудовиїх установах, який повинен передбачати час для прийняття їжі, для роботи, навчання, безперервного сну засуджених, проведення з ними виховних та інших заходів, а також 1-2 годин вільного часу, який використовується засудженими самостійно.
Ст. 39 дозволяє засудженим контакти з зовнішнім світом, тобто можливість спілкуватися через регулярні проміжки часу і під надзором з їхніми родинами або друзями, що користуються незаплямованою репутацією, як в порядку листування, так і в ході відвідувань. Засудженим надаються побачення: короткочасні тривалістю до 4 годин та тривалі – до 3 діб (тільки з близькими родичами). Один раз на три місяці при існуванні технічної можливості надається право на одну оплатну телевонну розмову тривалістю 15 хвилин під контролем адміністрації.
Побачення засуджених з адвокатом, як одне з основних прав, передбачених міжнародними конвенціями, окреслене в ст. 40 ВТК. Ці побачення не зараховуються в загальну кількість, їхня кількість та тривалість не обмежуються.
Ст. 41-44 передбачають можливість засуджених листуватися без обмеження кількості листів (в тюрмах – отримують без обмеження, відправляють – 1 або 2 на місяць), отримувати посилки(передачі) – в залежності від режиму установи від 5 до 7 штук на рік в виправно-трудових колоніях та 9-10 у виховно-трудових, бандеролі – не більше 2 на рік, та отримувати і відправляти грошові переводи родичам, а з дозволу адміністрації і іншим особам.
Засуджені, як передбачено в усіх міжнародно-правових документах, мають право звертатися з пропозиціями, заявами та скаргами в державні органи, громадські організації та до посадових осіб. Якщо вони адресовані прокурору, то просмотру не підлягають і не пізніше, ніж в добовий термін відправляються за належністю. Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг повідомляється засудженим під розписку.
Глава 6 розглядає питання роботи осіб, позбавлених волі, зокрема, умови праці, пенсійне забезпечення осіб, оплату праці та утримки із заробітку.
Глава 7 – заходи виховної роботи з особами, позбавленими волі, її форми (індивідуальна робота, що проводиться на основі вивчення особистості кожного засудженого з урахуванням вчиненого ним злочину, віку, освіти, професії та інших обставин; агітаційна, пропагандистська та культурно-масова робота; правове виховання) та види самодіяльних організацій засуджених та порядок їх діяльності.
Право на загальне та професійне навчання осіб, позбавлених волі, та питання їхнього вільного часу регулюється главою 8 ВТК.
Глава 9 ВТК передбачає міри заохочення та стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі (ст.65-71). Згідно з Мінімальними стандартними правилами, покарання можуть бути накладені лише у відповідності з законом або розпорядженням, до того ж жоден засуджений не може підлягати повторному покаранню за тей самий проступок. Жодна засуджена особа не може бути піддана покаранню до інформування про проступок, який йому ставиться в вину, та надання можливості висловитися в своє виправдання. Компетентна влада повинна детально розглядати кожну таку справу. Тілесні покарання, ув”язнення в темній камері та інші жорстокі, нелюдські та принижуючі гідність види покарання не можуть бути застосовані до засуджених осіб, вчинивших якийсь проступок.
Матеріально-побутове та, що важливіше, медично-санітарне обслуговування осіб, позбавлених волі, передбачається главою 11 ВТК. Згідно з міжнародним законодавством засудженим забезпечуються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма житлової площі не може бути меншою за 2-2,5 кв. метри на одну особу. Приміщення повинні бути сконструйовані таким чином, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, існує чи ні штучна система вентиляції; штучне освітлення має бути достатнім для того, щоб ув”язнені мали можливість читати та працювати без небезпеки для зору та т.ін. Засудженим надаються індивідуальне спальне місце та постільні приналежності, вони забезпечуються одежою та взуттям по сезону та з урахуванням кліматичних умов. Всі установи повинні мати в своєму розпорядженні хоча б одного кваліфікованого медичного працівника, що, до того ж, повинен мати спеціальні знання в сфері психіатрії. Медичне обслуговування повинно бути організованим в тісному зв”язку з місцевими та державними органами здравоохорони. Хворих в”язнів, що потребують послуг спеціалістів, треба переводити в спеціальні медичні установи. Жіночі заклади повинні мати в розпорядженні спеціальні приміщення для догляду за вагітними жінками та роженицями. Там, де засудженим матерям дозволяється залишати дітей при собі, треба передбачати створення ясел з кваліфікованим первоналом, куди дітей поміщають, коли вони не користуються заботою матері.
Глава 13 передбачає застосування до осіб, позбавлених волі, мір безпеки, засобів присмирення. Якщо вони фізично супротивляться працівникам виправно-трудових установ, виявляють буйство або здійснюють інші насильницькі діяння, з метою перешкодження вчинення ними шкоди іншим особам або самому собі, дозволяється застосування наручників, присмирюючих сорочок, гумових кийків, сльозоточивих речовин та інших спеціальних засобів, що передбачаються міжнародними нормами та законодавчими актами України (Закон України “Про міліцію”).
Таким чином, в нашому Виправно-трудовому кодексі ми виявили наявність достатньої кількості норм та стандартів, передбачених міжнародним законодавством. Але, знову ж таки, на превеликий жаль, трохи інша картина виявляється при аналізі реалій життя засуджених в Україні. Взагалі-то, як нам здається, не так важливе існування норми на папері, як її втілення в реальному житті. Тому нашому законодавцю необхідно не тільки “переписувати” з міжнародних актів “добрі” норми, але й пектися про те, щоб вони цілком застосовувалися на практиці.
Висновки
Розглянувши міжнародно-правові акти (пакти, конвенції та т.ін.) та проаналізувавши у відповідності з ними кримінально-виконавче законодавство України, можна прийти до висновку, що не все так погано в нашій державі. Але знову ж таки треба частіше звертатися до реалій життя засуджених осіб в Україні і намагатися приблизити їх до написаного на папері. Моніка Платек, викладач криміналістики Інституту карного права Варшавського університету з Польщі, досліджуючи проблеми в”язнів в своїй державі та написавши кілька десятків робіт з теми виконання на практиці прав в”язнів, дійшла висновку, що “слово “права” може застосовуватися лише тоді, коли є чіткі процедури, що забезпечують користування ними, а неупереджені, громадські та компетентні органи – у більшості країн та судів – гарантують застосування таких процедур”.
Турбота про права в”язнів є головною передумовою будь-якої карної політики, що претендує на розважливість, превентивність і зацікавленість у громадянській безпеці та якості життя громадян, тож необхідно,щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення.