При цьому базою для регулювання ціни кредиту виступає ставка, яка застосовується в операціях провідних банків у Лондоні — ЛІБОР (London Interbank Offered Rate). Ця ставка пропонується на лондонському міжбанківському ринку. Дана ринкова ставка за короткостроковими кредитами зазнає значних коливань, особливо поза межами встановлених строків. Унаслідок цього процентні ризики, які беруть на себе позичальники відповідно до угод, дуже високі — значно вищі за інші ризики. На практиці ставка за роловерними кредитами розраховується з допомогою додавання різниці до ставки ЛІБОР. Ця різниця називається маржею, або спредом, та фіксується у кредитній угоді. Спред слугує компенсацією банку-кредитору за виконання ним відповідної роботи, ризик і за користування його капіталом. Тому розмір спреду розподіляється відповідно до терміну кредиту та класу або положення позичальника. Тим самим враховуються ризики країни та кредиту, мають вплив також ринкові умови.
Якщо кредит не вибирається повністю зразу ж після його надання, за невикористану частину кредиту спланується комісія за зобов'язання. На додаток до цього позичальник повинен оплатити витрати на консультації та ін.
Терміни за роловерними кредитами значною мірою коливаються залежно від положення позичальника та ринкової кон'юнктури. Як правило, термін такого кредиту становить від 3 до 10 років. Кошти передаються позичальнику до закінчення терміну, але в разі дострокового погашення береться комісія. Час від часу позичальник має право на користування кредитом на «револьверній» (відновлювальній) основі, маючи можливість погасиш та отримати його протягом одного й того ж терміну кредиту.
Розміри роловерних кредитів варіюють у дуже широких межах. Кредити розміром 100 — 300 млн дол. — не явище, а рекордний за розміром кредит становив 2,5 млрд дол. і був наданий Великобританії.
Роловерна система кредитування виконує важливу функцію трансформування короткострокових коштів у більш тривалі Справа в тому, що використання короткострокових коштів для кредитів довгострокового терміну призводить до втрату банківській ліквідності. Крім цього, існування єврокредитних ринків, де є можливість отримати значні за розмірами позики, вимагало, щоб такого роду можливості використовувалися не тільки для задоволення цьогочасних потреб, а й для інвестування та довгострокових державних програм. Необхідність розв'язання цих завдань вимагала розробки специфічного механізму кредитування. Ним і стала банківська кредитна діяльність на основі пасивних операцій з сертифікатами на депозит та активних операцій з відновлюваними роловерними кредитами. Останні слугують основою і для пасивних операцій, коли банки мають можливість за рахунок роловерних позик короткого терміну надавати кредити на більш тривалі строки;
Але надання кредитів на більші терміни за рахунок коштів меншого строку навіть з допомогою такого механізму не ліквідує ризику втрати ліквідності, особливо коли йдеться про значні кошти, типові для міжнародного ринку. Деякою мірою рішення було знайдено з допомогою застосування принципу розподілення ризику.
Намагання зменшити ризик при наданні позичок примусило банки вдосконалювати механізм кредитування, використовуючи, зокрема, випуск пінних паперів під роловерні єврокредити. Після укладення контракту позичальник видає кредитору зобов'язання (promissory notes) про своєчасне погашення позички, відсотка та комісій. Таке зобов'язання надає додаткові гарантії кредитору і є, по суті, ліквідним папером, який можна переоблікувати. При наданні кредиту також застосовується емісія сертифікатів, які підтверджують участь у єврокредиті. Такі сертифікати теж можуть як перепродаватися іншим фінансовим установам, так і обліковуватися.
Середньострокові та довгострокові кредити на значну суму надаються, як привило, банківськими консорціумами (синдикатами) і мають назву синдиційованих. Техніка надання таких кредитів передбачає, що один банк, який має назву управляючого та підтримується банко-менеджерами, проводить переговори з позичальником про умови кредиту. Члени управляючої банківської групи підписуються на певні частини спільного кредиту, тобто вони стають банками-андерайтерами. Як правило, вони роздрібнюють частки своєї участі й передають їх іншим кредиторам. При організації консорціального кредиту на додаток до базової відсоткової ставки та маржі сплачуються комісії за управління, участь, посередництво (агентська), а також витрати на консультації тощо.
Банківські синдикати внаслідок розпорошення ризику кредитних операцій серед багатьох банків мають більше можливостей трансформації короткострокових пасивів у довгострокові активи, ніж будь-який інший, навіть великий за розмірами банк. По суті середньострокові банківські кредити надають позичальнику кошти на короткі строки (3 — 6 місяців), але з систематичним подовженням до закінчення терміну кредиту.
Синдиційовані кредити порівняно з національним банківським кредитом мають як недоліки, так і переваги. Їх недоліки пов'язані з тим, що, будучи за своїми параметрами середньостроковими, вони надаються в цілому на коротші терміни. Крім того, ставка відсотка за еврокредитами частіше вища за ставки банківського кредиту, який підтримується державою. Переваги ж їх полягають у тому, що кредити можуть бути надані в будь-якій вільноконвертованій валюті, й це надає позичальнику можливість використовувати ці кошти на свій розсуд, не обмежуючи свої господарські рішення. Довгострокове кредитування (строком на 10—15 і більше років) добуло розвитку насамперед у практиці кредитування урядів країн, які стикаються з проблемами заборгованості. Розрізняють такі форма довгострокових кредитів: міждержавні кредити за рахунок асигнування бюджетних фондів; двосторонні державні; міжнародних та регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій; по лінії надання допомоги, яка разом з технічною допомогою, безвідплатними дарами, субсидіями включає позики на пільгових умовах.
Наприклад, МВФ у межах фідуційного фонду надає кредити найбіднішим країнам, що розвиваються, строком на 10 років, якщо вони мають труднощі з платіжним балансом. На строк 15 років надає кредити і Фонд структурної адаптації країнам, які відповідають вимогам Міжнародної Асоціації Розвитку (МАР).
Досить часто здійснюється змішаний вид міжнародного кредиту. Наприклад, звичайні форми кредитування експорту поєднуються з наданням фінансової допомоги або «м'яких» кредитів.
Новою формою кредитування, яка найчастіше використовується при наданні кредитів країнам, що розвиваються, є спільне фінансування кількома кредитними установами значних за розмірами проектів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування виступають Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, які залучають до цих операцій комерційні банки. Необхідно зауважити, що останні частіше кредитують на пільгових умовах (за ставкою, меншою від ринкової) найбільш привабливу частину проекту.
Практикують дві форми спільного кредитування:
¾ паралельне фінансування, за якого проект поділяється на дві частини, що кредитуються різними кредиторами в межах установленої квоти;
¾ співфінансування, за якого всі кредитори надають кредити впродовж реалізації проекту.
Спільне фінансування надає певні переваги позичальнику, оскільки відкриває йому доступ до пільгових кредитів. Але більш вигідним воно є для кредиторів. За такого фінансування вони отримують додаткові гарантії своєчасного погашення позички боржником. Має місце і посилення фінансової залежності країни-боржника від кредитора.
Синдикати комерційних банків часто надають кредит за умови отримання країною-позичальницею кредитів МВФ або МБРР. Це має на меті регулювання доступу позичальників на світовий ринок позичкового капіталу, виходячи з політичних та економічних міркувань.
Однією з особливостей сучасної зустрічної торгівлі є складний фінансовий механізм її забезпечення та велика роль банків у ньому. Сторони повинні мати механізм взаємного кредитування, функціонування якого забезпечується через традиційний розрахунково-фінансовий механізм банку. Водночас набула розвитку практика, згідно з якою банки надають середньо- та довгострокові кредити при здійсненні компенсаційних угод найбільш складного характеру з точки зору економічних зв'язків між сторонами (компенсаційних проектів, які включають елементи виробничої кооперації).
Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80-х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:
¾ у вигляді спеціалізованих банків, найчастіше невеликих, але діючих під керівництвом провідних банків;
¾ відділів зустрічної торгівлі в більшості великих ТНБ;
¾ дочірніх спеціалізованих торговельних компаній, які належать банкам.
У межах кредитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою трансформується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцінки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певний чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованості», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експортних операцій своїх клієнтів.