ГЕТЬМАНСТВО
Напередодні…
Досить еклектичне політичне кредо П.Скоропадського формувалося під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту самодержавної Росії, з другого - усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р. за участю П.Скоропадського виникла політична організація "Українська Громада" (згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та "Союза земельных собственников". Політичний консерватизм у програмних засадах "Української Громади" поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації "Союза земельных собственников" П.Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси непокоїли його, породжували незгоду. Водночас "хлібороби" імпонували П.Скоропадському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча “сильної руки”, який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, були підтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені землі і капітал. Скоропадський, один із найкрупніших українських землевласників, нащадок древнього роду козацкої старшини, у царський час займав одне з вищих місць у суспільній ієрархії, належав до вищого гениралитату і будучи флігель адьютантом Миколи II. Проте під час революції він поставив свою дивізію на службу українській справі, а коли Центральна Рада відмовилася від його послуг, був обраний почесним командуючим селянським ополченням «вільного козацтва».
24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд «сильної руки».
Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:
· Визнання Брестської угоди;
· Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного “заспокоєння краю”;
· Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;
· Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ;
· Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів “революційного походження”;
· Забов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;
· Відродження вільної торгівельної та іншої підприємницької діяльності;
· Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;
· Виплата за військову допомогу Україні.
Забов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційних військ, які на той момент мали визначальний характер.
Переворот
29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який зібрав біля 6500 делегатів з усієї України. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація, залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. Союз землевласників проголосив Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Вони призвали його «врятувати країну від хаосу та беззаконня». Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня у Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужено молебень. Переворот відбувся майже безкровно, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.
30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно Демократичної (кадетської Партії). Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» – української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Сорочинцях – «Сорочинська трагедія» пробув рік у в'язниці. Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусив бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича – близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду – М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Д. Дорошенко – представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського роду.
Аграрна реформа
Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Зупинемось на останній...
Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.
Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.
Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів. Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:
· відповідальність за перетворення брав на себе уряд;