У 1872 році британський фармаколог Фрезер виділив із строфанту кристалічну чисту речовину яку назва строфантином, і встановив його глікозидну природу.
Швидкість і сила дії строфантину зробили його незамінним засобом в кардіології. Ці оригінальні властивості сприяли пошукам. Його замінників серед європейської флори, так як препарати строфанту, одержані із африканської сировини, були дуже дорогими.
У 1911 році із коренів одного із видів кендиря був виділений глікозид, який своїми властивостями був подібним до строфанту.
Фармакологічні і хімічні властивості цього глікозиду, який був названий цимарином, вивчались у нас. Було встановлено, що він міститься у багатьох видах кендиря. Так була вирішена проблема одержання замінника строфанту.
Велися також дослідження рослини горицвіту весняного. Не дивлячись на те, що перші глікозиди із цієї рослини – цимарин і адонітоксин – були виділені у 1940-1947 роках групою швейцарського дослідника Рейхштейна, багато вчених думали, що можливо, рослина містить і інші глікозиди.
Вчені Харківського НДХІ (науково-дослідницький хіміко-фармацевтичний інститут) зуміли виділити і інші глікозиди, серед яких виявився і строфантин, який фігурував пд. назвою глікозид Б. І через деякий час почалось промислове виробництво.
До цього часу заслуга людини в пошуках ліків зводилась до того, що вона вивчала (багато століть) лікарську сировину, виділяла і очищала діючі начала, досліджуючи хімічним аналізом і виявляла точну дозу необхідну для ефективної терапії. Але досліджувати якість сировини хімічними і біологічними методами ще не навчилась. Ось тому і спостерігалось, о одна і та є кількість порошка листків наперстянки могла вбити одного і бути неефективною для іншого. в залежності від технології виготовлення.
І тому, вже на початку ХІХ століття назріла необхідність в заміні ліків природного походження на аналогічні синтетичні, які б відповідали слідуючим вимогам: можливість масового виробництва, ефективність, якість, відносно недорогі ліки.
Успіхи експериментальної хімії і хімічного виробництва дозволяли вирішити цю проблему так, у 1832 році німецьким вченим Юстусом Лібіхом був запропонований хлоралгідрат – синтетичний снодійний засіб. За ним одржали фенацетин, антипірин т інші синтетичні засоби. Кількість їх швидко росте.
Підраховано, що якщо за два століття – ХVІІ і ХVІІІ – вченим вдалось відкрити біля 10 ефективних ліків, то тільки за другу половину ХІХ століття таких засобів відкривали по 2-3 щорічно.
Не обходилось без “сенсацій” в новому союзі хімії, фармації і медицини. Ось що писав російський “Фармакологічний журнал” у 1883 році? “Ми перебуваємо в бурхливому хаосі знову і знову нових засобів, із яких один пожирає чи витісняє іншого. Марганцева кислота, креозот, бона кислота, гідрохінон, йод, хлор, окис цинку, сулема змінюють один одного”..
З виділенням хімічно чистих речовин із рослинної сировини і появою перших синтетичних ліків давня наука дала життя нової фармакології – фармакології синтетичних сполук, Вона і була тією необхідною ланкою між хімією і терапією.
Свою історію молода наука почала відраховувати з 1847 року, коли в Дерптському (Тартуському) університеті була організована перша в світі лабораторії експериментальної фармакології. Потім такі лабораторії були відкриті в Москві, Санки-Петербурзі, Києві, Казані. Відкриття таких лабораторій дало можливість експериментально перевірити дію нових лікарських препаратів на піддослідних тваринах. Головне значення цієї науки було те, що результати досліджень можна було використовувати для планування хімічного експерименту, т.б. “конструювати” нові ліки.
Перші кроки експериментальної фармакології дозволили одержати нові лікарські засоби, які по своїй активності були сильнішими за всі відомі до цього часу ліки, а її союз з хімією всього за декілька десятиріч здійснив революцію в лікувальній практиці.
Але вирішальне слово залишалося за практикою, т.б. за фармацевтичною промисловістю, яка також вимагала корінної перебудови. Найбільш сприятливі умови для цього виникли в перші роки ХХ століття у зв’язку з бурхливим розвитком хімії барвників, що дозволило синтезувати велику кількість органічних речовин із різними хімічними і біологічними властивостями.
Отже, історія створила всі передумови (високий рівень розвитку хімії, достатню потужність хімічної промисловості, здатність фармакології швидко оцінювати можливість використання нових синтезованих речовин (як медикаменти) для створення великої кількості нових лікарських препаратів. Необхідно було реалізувати всі ці передумови. Цю важку місію історія поклала на Пауля Ерліха.
Ерліх багато років працював в лабораторії всесвітньо відомого мікробіолога Роберта Коха. Намагаючись виявити мікроорганізми у заражених тварин, він ввів у кров зараженого кролика метиленовий синій: з усіх тканин крошка забавилась тільки нервова. Виходячи з цього Ерліх прийшов до висновку: якщо є такий барвник, який здатний вибірково забарвлювати якусь тканину, то повинен існувати і такий барвник який закрасить тільки мікробів, що знаходяться в організмі хворого. Саме це наштовхнуло його на думку, про очищення організму від бактерій за допомогою “магічної кулі” т.б. нового синтезованого барвника, який вибірково буде зв’язуватися з мікроорганізмами і тим самим вбивати його, не діючи на тканини людського організму. На роботу Ерліха звернуло увагу одне акціонерне товариство по виробництву барвників і запропонувало Ерліху стати на чолі інституту у Франкфурті-на-Майні. Ця пропозиція була прийнята.
Почалася щоденна важка праця в пошуках барвників, здатних вбивати трипаносом – найпростіших організмів, які викликають “сонну” хворобу африканців.
В цих пошуках Ерліх дослідив більше 500 різних барвників. Був момент, коли давалося надія покинула вченого на пріоритет створення препарату. Мова йде про одержаний препарат отоксил.
Автори доказували, що новий препарат ефективно виліковує “сонну” хворобу, т.б. вбиває трипаносом. Необхідно було перевірити правдивість цього твердження.
У важку хвилину Р.Кох прийшов на допомогу учневі і сам відправився в Африку для перевірки ефективності атоксилу. Результати було слідуючи: вилікування хвороби було досягнуто дорогою ціною – ціною сліпоти африканців.
Патентований атоксил виявився отрутою, яка н пройшла відповідного фармакологічного контролю. Препарат не міг вживатись як лікарський засію і тому був забутий... Крім П. Ерліха, який рахував, що оскільки атоксил здатний вбивати трипаносом, необхідно лише змінити структуру для усунення токсичності.
Багато препаратів було досліджено і лише 606-й проявляв виражену активність по відношенню трипаносом при відносно малій токсичності. За свою магічну дію новий препарат він назвав “сальварсан” (від лат. “сальваре” – спасати).
Пізніше дослідив Ерліх препарат на кроликах, заражених сифілісом. Сальварсан убивав спірохет і виліковував кроликів.
І все ж сальварсан не був позбавлений недоліків, для “виправлень” потрібно було 4 роки настирливої праці. За ці роки Еріх втрати друга і вчителя Р. Коха, який помер у 1910 році, і дослідив біля 300 аналогів сальварсану.
У 912 році був одежний бажаний препарат, названий неосальварсаном, він був менше токсичним від сальварсану. Створення неосальварсану ознаменувало почато нової ери в лікування інфекційних хвороб і відкрило людству принципово новий шлях створення нових лікарських засобів.
Підтвердженням цього служить історія створення сульфаніламідів.
У 1908 році, коли весь світ захоплювався роботами П. Ерліха і І.Мечнікова, віденський студент-хімік П.Гельмо в пошуках вихідних продуктів для створення стійких барвників синтезував сульфаніламід. У 1932 році був патентованим основний азобарвник пронтозил. Пронтозил досліджувався н оатибактеріальну активність Гергардом Домагком.
В СРСР пронтозил був відомий під назвою “червоний стрептоцид”. З відкриттям пронтозилу почалась нова ера – гра сульфаніламідів.
Пізніше було доказано (подружжя Трефу ель, Париж), що пронтозил не діє на мікроорганізми в пробірці і стає активним лише в організмі, де розщеплюється з утворенням вільного сульфаніламіду, тієї самої сполуки, які одержав у 1908 році Гальма і про фармакологічні властивості якої він нічого не знав, так як займався барвниками.
Таким чином, було встановлено, що саме сульфаніламід проявляє антибактеріальну дію і визначає хіміотерапевтичну активність пронтозилу.
І зараз одержано багато сульфаніламідних засобів, особливо ефективними є препарати тривалої дії: сульфапіридазин, сульфадиметоксин, комбіновані препарати: бісептол і його аналоги. Крім того є сульфаніламіди не тільки протимікробної дії, але проявляють і іншу дію (сечогінну, протидіабетичну).
З появою сульфаніламідів, здавалося би, була знайдена “магічна куля” про яку мріяв П.Ерліх. Дійсно, маючи широкий спектр дії, вони були зручні в застосуванні - їх можна було приймати в таблетках. І виготовлення цих препаратів було відносно дешевим.
Але в практичному застосування сульфаніламіди, при лікуванні різних захворювань, проявляли побічну дію, а їх використання приводило до розвитку стійких форм мікроорганізмів, причому стійкість мікроорганізмів швидко передавалась по спадковості. Крім того, вже у 1937 році були описані ускладнення при прийомі білого стрептоциду, що супроводжувались загальною слабістю, лихоманкою, шкірними висипами. Пізніше по мірі створення нових сульфаніламідів число ускладнень росло.
На зміну СА прийшли нові, більш сильніші засоби – антибіотики, які вважаються “чудодійними засобами” нашого віку.
Згадаємо появу першого з антибіотиків – пеніциліну. Його називали не інакше як чудодійним. Навіть в наукових працях з’явились такі визначення, як “ера антибіотиків”. Багато хто був переконаний, що збулись передбачення П.Ерліха і людство знайшло “магічну кулю” яка здатна стати панацеєю при інфекційних захворювання. Для цього були всі основи. Адже пеніцилін подавляв ріст більшої кількості мікроорганізмів, збудників запалення легень, менінгіта, ангіни, гонореї, сифілісу і практично був не токсичним. Міліони врятованих людей – краще тому підтвердження.