відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их
рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади
Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що
до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував
Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу
України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль-
ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир
відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.
На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення
моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала
межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира
на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».
Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в
зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз
соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та
інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з
Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з
Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.
Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і
переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир
(Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець
згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до
Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.
Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985
літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них
не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.
Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з
південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто
виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною,
Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них
кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків
кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця
оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими»
почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід
порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах.
Рештки цих валів існують і донині.
Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги
проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну
пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.
Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО
часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після
заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і
спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь
радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й
ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних
намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько
його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в
билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його
«багатирЬ-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня .– аристократ,
Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муро-мець – селянин, Дюк Степанович
– з багатого купецтва і т. д.
Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління
синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках.
Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.;
їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.
Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами
в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну
своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім
культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних
етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба
було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.
Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис
оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна,
Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів
викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за
пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра-
вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена,
поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини,
Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша –
фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили
богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено
тільки статую Перуна.
Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть
людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,
Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився
батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров
мучеників за віру.
Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська
релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку
відігравала християнізація для всіх держав Европи.
Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в
Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких
колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської
держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування
християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій
половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе
християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства,
незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте
Кирила та Методія і їхніх учнів.
Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,
починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки:
грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.
Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З
другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів
Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962-
992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство
його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.
Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти
Володимир до переконання в конечності охрищення.
З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство
Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він
у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко кре-стился
єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що
зробив він це десь тихо й потаємно.
Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?
Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього
слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.
Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків,
пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його
незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті
Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира
сприятливо. Року 987 візантійський полководець Барда Фока повстав проти
імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до
Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з
сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як
припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.
Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило
Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.
Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки.
Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який
писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ.
. . почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у
нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба
відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна
постанова святого й великого Константина».
Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських
колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Кор-суня – з одного боку, а
погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів,
всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й
обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за
дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами
святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як