міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував
спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –
Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.
Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за
віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800
дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про
віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:
інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.
Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських
земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке
назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши
таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких
фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року
1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що
князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.
Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою
гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини
ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним
натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий
наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з
допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої
поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На
побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.
Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути
кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв
(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на
віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато
позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-
тий кочовими ордами.
Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.
Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від
часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у
Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.
Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,
хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.
Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати
візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря
Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти
погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.
Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,
закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її
знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього
укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною
Анною Мономах.
Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні
стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про
клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в
обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги
з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.
Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з
Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава
польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі
за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій
хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-
позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син
Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.
Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського
маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до
Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,
невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі
матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали
Київську державу з Західньою Европою.
Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали
його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх
головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не
завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II
Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також
король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля
Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була
одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з
дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її
склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка
нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.
Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди
з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти
одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.
У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля
Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в
Києві, у Ярослава.
Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка
Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За
правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,
ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та
Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-
кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-
Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в
Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при
дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував
манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-
1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського
обряду, про що свідчать закони Владислава.
По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до
Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна
брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх
зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після
смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем
Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського
дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти
повернулася до сина.
Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали
до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На
актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних
васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної
кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю
євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.
Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського
походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але
також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.
В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,
оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван
постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави
церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка
та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.
На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і
його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх
домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів
дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.
Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-
ішвський, Т. Коструба за болгарина.
Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також
болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ
Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії
митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь
візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.
Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським
патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили
митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в
улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і
книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна
мати свою незалежну національну Церкву.
Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,