високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його
«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,
рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці
правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,
Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано
шосту – в Юр'єві, над Россю.
Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються
манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у
печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до
якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал
чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.
Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом
Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський
манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті
Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.
Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.
Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже
існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.
Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.
У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької
мови.
Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.
Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,
що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які
перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи
книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-
теку.
Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли
цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і
протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і
сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення
християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні
люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в
перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли
літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-
Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –
митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика
не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію
Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситивпіиеся премудрости книжної».
Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну
філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,
але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.
Представниками їх були літописці.
За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися
красне письменство, переклади та оригінальна література.
В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.
Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –
Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник
Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син
його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!
Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,
дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.
Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому
Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що
збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала
Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,
але й вони свідчать про кодифікаційну працю.
Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого
церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що
збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від
Ярослава.
Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,
ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.
Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.
складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром
3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і
коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий
паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),
Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з
церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.
У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква
св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.
Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право
митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім
округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од
востока до запада».
Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й
княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та
уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –
палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У
Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав
послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи
ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,
Воротислава, Гліба.
Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де
жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були
на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького
вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився
живчик багатого міста.
Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.
Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду
найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,
вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,
неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.
Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських
церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та
інших містах.
20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому
поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом
молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-
Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з
більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-
денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,
Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –
Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,
Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини
володіли
БОРОТЬБА ЗА КИЇВ
15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його
життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,
і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її
до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин
держави.
Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років
перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю
центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його
сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування
трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм
окремим життям.
Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй
правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,
можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти
між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він
призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а
іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося
князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,
забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –
осередок майбутньої Білоруської держави.
Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою
одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.
Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до
Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк
почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-
мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно
довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у