Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з
церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.
У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква
св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.
Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право
митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім
округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од
востока до запада».
Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й
княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та
уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –
палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У
Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав
послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи
ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,
Воротислава, Гліба.
Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де
жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були
на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького
вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився
живчик багатого міста.
Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.
Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду
найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,
вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,
неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.
Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських
церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та
інших містах.
20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому
поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом
молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-
Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з
більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-
денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,
Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –
Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,
Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини
володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке
князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.
Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували
старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет
старшого брата.
Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди
знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не
знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом.
Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею
сдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати
цілість держави.
Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і
обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи
покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба.
Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного
політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання
про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не
досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі
опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського
князя Володимира.
ІЗЯСЛАВ 1 (1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078). Декілька років старші
Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю добу можна назвати
фактичним трігомвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і новгородського
князя, Святослава — кйязя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та Всеволода —
князя Переяслава і Ростова.
Після смерти Вячеслава, в 1057 році, брати спільно перевели Ігоря з Волині до
Смоленська, а Волинь перейшла до Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили
Смоленськ, В обох випадках синів Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати
спільно звільнили з «порубу» Судаслава, спільно зі своїми боярами доповнили
«Руську Правду», спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був
міста Ізяслава — Псков та Новгород. Після перемоги над ним на р. Немизі брати в
1067 р. підступно схопили Всеслава з синами й звикнули У в'язниці в Києві. Землю
брати поділили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород
передав він Святославові; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року
проти торків, або узів, які без бою повтікали, але за ними прийшли .вайміцніші з
усіх кочовиків — половці. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували
Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими
силами — розбили їх над р. дельтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину.
Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на торгорищі, віче, на якому
ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти
половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже раніше були — невідомі
ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він побоявся, що цю зброю
звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору», розгромили двір
тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки.
Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою дружину» (це
стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і
населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем,
який сидів «на сінях» — на галерії. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся
до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так
описує літописець перше народне повстання у Києві.
Ізяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців
повернувся з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим.
Всеслав утік до Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні
син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловіка стратив, багато
осліпив. Віче з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити.
Назовні відносини братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в
урочистому перенесенні мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Випігороді, яку
спорудив Ізяслав.
Але незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком
володів Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як
компенсацію за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбільше
земель. Літопис каже, що Святослав «намовив Всеволода проти Ізяслава», і 1073
року вони йримусили Ізяслава знов тікати з родиною із Києва. Його землі поділили
брати так: Святослав приєднав до своїх володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод
— Волинь і Турів. Святослав став значно сильніший, ніж Всеволод.
Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великі скарби.
Ситуація в Евроігі була надто тяжкою: вона була поділена між двома силами, які
боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і папою Григорієм VII. Болеслав
не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були прихильники цісарської партії,
тоді як сам він належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир
Мономах, який вимагав зректися допомоги Ізяславові; за це князі дали допомогу
Болеславові проти Чехії та Угорщини.
Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної
ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта,
єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости,
ніж Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямлерт пише,
що Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого
одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно,
тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині:
багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними
впливами штукою», — писав М. Грушевський.
Ізяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога
Генріха IV — папи Григорія VII. Папа, замість реальної допомоги, дав два листи —
17 і 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які
він узяв за допомогу, а другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах
закріплюючи за ним «королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься
так званий «Кодекс ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими мініятюрами. На
одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка в князівському
корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій — Христос на
престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними постаті —
Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч М.
Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за докази
перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році.