Цей короткий відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цідаций відносинами
між Україною і Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів
втягнуто Европу. Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні.
Тут, можливо, родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до сакдаського
маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій офаві Генріх IV двічі
висилав послів до Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького
архиепископа Фрідріха); багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в
боротьбі проти папи. Далі — звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже
увійшла в коло європейських держав.
СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)Святослав правив надто короткий час, і
відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи
фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів
рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де
скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення ц тому манастирі мали
його основоположники — Антоній і Теодогій. За правління Ізяслава його
прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати
ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до
Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевсь-кий припускав,
що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з
Ізяслава.
Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію
проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього
на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном,
і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з
Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що
Їводосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти
свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його
ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській
дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини.
Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він
намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя.
До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані
два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а
може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из
многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та
грецьких оригіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед
них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений
був власне не Святославом, а ще Ізяславом.
Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові
Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть
Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без
боротьби передав йому великокнязівський престол.
ІЗЯСЛАВ (1077—1078). Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене
боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за
володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши
Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний
корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту
Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав.
Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки
дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає
сепаратизм окремих земель.
Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод
здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало
похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони
половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві —
урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь-
«ізгой» Борис Вячеславич.
У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець
присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і
те, що 1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.
ВСЕВОЛОД (1078—1093). Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під
своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув
поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було
боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя
Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода —
Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де
князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та
Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та
Звегіигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло
небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини,
Польщі, Волині.
Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові.
Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові.
Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі
до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя
Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод
закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею.
Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно
з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові
Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость.
Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув
1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на
Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на
Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й
передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його
у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані.
Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі.
Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям,
яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і
села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним
чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів.
Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і
виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав,
що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив
п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних
стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською
царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав
свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по
братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з
дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у битві при ГастінГсі, р.
1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни,
король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля
Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки
київських князів — наклали головами.
З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки
Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа
саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий
посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем
Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо,
грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від
Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за
престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років
тому.
Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV,
як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою
дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив
цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив
до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці
до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда
допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали,
згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30-
тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки.
Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року.
Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й
відограла значну ролю в долі Генриха ІУ.
Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною,
він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар
візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв
його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги.
Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був