залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077
року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений.
Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати
шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли
його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав
до Києва, до митрополита Івана 11 посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з
пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але
збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права
вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха.
Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти
Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу на-
зиває «всесвятішим і преосвященним братом».
На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти
митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема,
єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського.
Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був
він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі.
Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі
св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнів, чи був
він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських
святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові
управління митрополією.
З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до
міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки.
Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий
українець у «Сказанім». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода,
Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача:
Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками.
Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє»
з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів
(призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в
Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала
перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія
в тому не мала.
Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор
грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне:
стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу
Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері
імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа,
Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії
дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це
свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії.
Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена
Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів
Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля
Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манартирів
католицьких та православних.
Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує
протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків —
зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка
зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід
пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і
застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них.
Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої
родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські
шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною»
митрополита Юрія (1070-1077 років).
Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за
цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи
до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в
яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і
Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав,
наводили на Україну,
Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його,
Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з
Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М.
Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього
і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам
пішов у Чернігів.
СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113)
Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які
сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і
заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні
здобутки на півдні.
На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців
половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського
народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість
об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не
допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з
половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою
Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно.
Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом
Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив
Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в
Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло
Витечева.
Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити
«котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями»,
— казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче,
урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег
Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було
репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі.
Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»:
Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав
— по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид
Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та
Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці,
доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до
Святополка.
Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його
порушення покладалася на весь союз князів.
Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних .союзів князів з
половцями.
Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою
Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати
Волинь, Турово-Пинське князівство та . волинські землі Святополка — Святополк
захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій
взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році
ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її
Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Да-. вида визначено не надто
тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і
Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.
Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098
року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу
назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які
стратили їх.
Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із
Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в
свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним
княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили
Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь
людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі.
Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину:
Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя —
Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом,
Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж
Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і
перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому.
Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або
знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх
рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями.
По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на
Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над
Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями.