половців суздальці не брали участи.
ТОрій Довгорукий, не розриваючи з ідеєю великокнязівства і іфагнучй заволодіти
Києвом, «торкнутися золотокованого престола» Київського, врешті добився цього.
АНДРЕЙ (1157—1174). Андрей, син Юрія Довгорукого, мав інші симпатії й інші
політичні погляди. «Він виріс на Поводжу, і Русь-Україна з її довгою історією,
виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», — писав М.
Грушевський. Коли Юрій посадив Андрея Вишгороді, звичайному місті для
спадкоємців київських князів, Андрей у 1155 році втік звідти до Суздальщини,
забравши з собою (йіавну ікону Божої Матери, привезену з Візантії. Вона стала
відомою під назвою Володимирської, а пізніше була перенесена до Москви.»
Андрей пояснював своє прагнення до Суздальщини тим, що в Україні точиться
віковічна боротьба князів, а в Суздалі — тихо. Цю «тишу» він забезпечив тим, що
повиганяв своїх родичів, а також впливових бояр свого батька і став
«самовладцем». Але все ж Суздаль здавався йому не досить покірним, і він зробив
столицею молоде місто — Володимир над Клязьмою, де зовсім не було історичних
традицій, віча, земської аристократії.
Андрей, намагаючись зрівняти красою Володимир з Києвом, будував у ньому
пишні храми та інші споруди. Пізніше переніс він свою резидені^ю до ще тихішого
міста — Боголюбова під Володимиром, де творив міцну, автократичну владу. Він
намагався заснувати у Володимирі окрему митрополію, щоб унезалежнити своє
князівство від Києва і в церковному відношенні, але проти його намагань стали і
патріярх Царгородський, і митрополит Київський, і князі. Це мало фатальне
значення: якби в XII ст. була встановлена окрема Володимиро-Суздальська
митрополія, дальша історія Української Церкви пішла б іншим шляхом. Після того,
як Андрееве військо 8 березня 1169 року здобуло
й зруйнувало Київ, Андрей міг засісти там на престолі, але Київ уже не
приваблював його, і він посадив своїм намісником брата Гліба, а сам залишився у
Володимирі.
Розгром Києва в 1169 році поклав межу в історії України, став початком появи
нового міцного осередку — Володимира Суздальського, «великоросійського», який
вступив у змагання за першенство з Україною.
Не переходячи до Києва, Андрей старався підкорити своїй владі Україну, але
зустрів відсіч збоку українських князів, які перед лицем нового ворога гостро
відчули свою окремішність від суздальців. Один з українських князів, Мстислав II
Ізяславич, відповів на намагання Дндрея ставити князів: «ти з такими словами до
нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби, що собі
знаєш, і хай буде воля Божа». Тут поставлено питання автономности,
рівноправности князів, яку хотів зламати суздальський «самовластець» і в Україні,
і у себе на Суздальщині.
Вище вже оповідалося про спільний спротив українських князів величезним силам
Андрея в 1173 р„ коли він збирав війська, щоб їх приборкати, але в 1174 році
Андрея забили його ж таки двірські улюбленці, «милостниці», як називає їх
літопис, які не в стані були терпіти княжої самовладности та жорстокости. Смерть
Андрея не змінила становища.
ВСЕВОЛОД — «ВЕЛИКЕ ГНІЗДО» (1177—). Всеволод, брат Андрея, не вів війни
з українськими князями, але так само, як Андрей, вважав себе в праві порядкувати
українськими землями. Трагедія народу була в тому, що деякі князі, в боротьбі між
собою, зверталися до Всеволода з проханням дати те , або інше князівство.
Наприклад, у 1179 році до нього звертаються переяславці (найбільше нетривке
князівство) з проханням призначити їм князя, і він призначив свого сина, Ярослава.
Всеволод був дуже спритний і талановитий дипломат. Складними інтригами він
тримав князів у покорі й нацьковував їх одного проти одного. Навіть далеке
Галицьке князівство не раз примушене було рахуватися з волею Всеволода.
З XII ст. вже визначається характер Ростово-Суздальсько-Володимирського
князівства. Б. ґреков писав, що в діяльності Андрея Боголюбського вже можна
завважити риси, що споріднюють його з майбутніми політичними діячами Москви,
яким вдалося зробити те, що було понад силу Андрееві. Москва досягла своїх
успіхів на новій базі, яка ще не визріла в XII столітті.
«Вчинок Андрея Боголюбського, — писав славетний історик Росії XIX ст. С.
Соловйов, — був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрям усій
історії, від якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на
Русі». Таким чинок на території, віддаленій від центру Української держави, на базі
не то не-українського, а навіть не-слов'янського народу, в ХП ст. закладено
підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну ролю в
історії України, її спадщину і навіть ім'я Руси, хоч жадних прав не мала ні на ту
спадщину, ні ва ім'я Русь. Доказом цього служить термінологія ХІ-ХІІ століть, яка
поняття «Русь» прикладала тільки до України-Руси.
ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ
Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав, існувала
недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року)
відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх
династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної
держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами.
Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на
номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього
«співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика,
князя над пригородами. Ч^с від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися
піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але
авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них.
Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав
можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир
Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних -князів князівства і навіть
засилали їх до Візантії.
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них — надто великі розміри
держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці,
але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви.
Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель
утруднювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь,
як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління
було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, —
хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого
брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися.
Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних
законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від
батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу
ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і
коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка,
Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХП ст. точиться збройна боротьба за
Київ Мономаховичів з братаничами Мстисла-вичами, а далі — Мономаховичів із
Святославичами.
«Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши
Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові
Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по
Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда
внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати
однаково всіад нащадкам Ярослава.
І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора»
— збройну силу, Київ не раз захоплюють Свя-тославичі, хоч їх не любили кияни.
Властивістю лінії Святославичів була солідарність у зовнішніх стосунках, яка
робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах
міг навазйГи каявеві «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати
Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом
Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року
проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу,
завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них
інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні
прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє
військо.
Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити коле-гіяльність рішень,
скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший,
Любецький з'їзд 1в97 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми
припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно
з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та
міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало —
збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя,
обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим.
Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче
обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на
київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира
Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в