закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських
князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче
вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не
набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в
той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота
булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді.
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц.
Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави
Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави
Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси:
намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і
прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми
династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике
князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного
життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має
право на спадщину.
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися
данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла
виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо
потрібне було й для підтримки авторитету Великого князя, і для захисту границь.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за
великокнязівський стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші міста.
«Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку
роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією
міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.
Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було
можливости організувати таких походів, як їх організував Володимир Мономах, що
загнав половців за «залізні ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого
такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема
Переяславщини була стустошена.
За 50 років — з 1061 року — нараховується коло 50 великих половецьких нападів,
що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на
північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні
шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмутороканську Русь та ряд українських міст.
В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.
У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччі набуває Канів. Коли
торговельні каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом
уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав
зорганізував похід до того міста з участю 12 князів. Виходили князі з охороною
навіть до Олепі'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далі —
до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів свідчить про те, яке
велике місце належало торгівлі в житті України.
Але зовнішня торгівля України-Руси занепадала нелише внаслідок захоплення
степів кочовиками. ПриЧІши були глибші. На це впливали події світового
значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною
цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією року 1082,
яким цісар, за допомогу в війні з Сіцілією, дав дозвіл Венеції торгувати без мита і
мати свої порти на території Візантійської імперії, внаслідок чого Венеція стала
світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі України-
Руси також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, райнських
міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню Европу з Малою
Азією, Візантією.
З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над Райном, що
засновують Райнський союз, Ганзу, який схоплює північну Европу та Балтицьке
узбережжя. З міст, які входили до складу України-Руси, втягуються в новий
торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна
залишається поза новим рухом, при чому найбільше втрачає на тому Київ, убо-
жіють його князі, боярство патриціят. Золото, що вкривало бані київських храмів,
виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венеції, на палацах Канале ґранде.
Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих
земель, які заперечували права Києва на загальний провід, і одні краще, інші гірше
організували своє власне життя, як суверенні держави. При тому вже в ХШ ст.
виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з
Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша — з Рязанською
землею.
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла
Великого поділилася на три частини — Італію, Францію, Німеччину, а ці частини
ділилися на менші. Европейські держави вийшли з того поділу обновленими,
відродженими, але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи ії
найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог — монгольські орди, що
дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі
якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років
існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало
всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.
Організація Галицько-Волинського князівства тим важливіша для історії України,
що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервности української
державности збоку нового Ростово-Суздальського князівства, яке заявило
претенсію на керівну ролю в Українській державі.
ТАТАРСЬКА НАВАЛА
Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го
року вони почали творити окремі держави, а в середині XII ст. Темуджін об'єднав
декілька, монгольських племен на північно-східньому краю Монголії і в перших
роких XIII ст. став її володарем. 1206 року курутлай — загальні збори
представників племен — проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв
ім'я Чінгізхана.
Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підбили Китай
з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чінгізхан розпочав війну з Ховарезмом
(сучасний Туркестан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чінгіз-
хана, Джебе і Су-бугай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну
Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах
північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших
кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців, при чому
кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з
рештками половців відступив до Дніпра.
Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів,
прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти
половцям. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський,
Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з
Галицького Пониззя. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які
просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не
послухали. Над р. Калкою (р. Калець, біля Марію-поля), з причини браку
дисципліни та порядку в командуванні, також втечі половців — українські сили
розбито, 6 князів жорстоко закатовано, а з війська врятувалася ледве десята
частина, — писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися
до Азії.
Минуло ІЗ років, і монголи знов щзийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони
піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарію, а наступного року
спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили
міста, села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки
добивали половцій. Року 1939 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Пере-
яславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р., після жорстокої облоги, здобули Київ,
що його ревно боронив воєвода галицький,- князь Дмитро. Місто зруйновано,
спустошено, пограбовано. Пишучи про це, літописець згадує киян, які рятувалися в
Десятинній церкві, на хорах, і згинули під їх руїнами,
З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та
Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також «градьі многм, им
же ність числа», монголи зруйнували цілковито.
На початку 1241 року татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин,
Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Ліґніца зустріло їх велике військо
польське, пруських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії, але всі вони були
розбиті в квітні 1241 р. В Европі зчинилась паніка. Готувалися до оборони: Лїобек,
Нюрнберґ, Тюрінгія, Прага, Оломуц, Брно. Татари розбив угорську армію під Сайо,
в 1242 році вступили у Хорватію і зруйнували Загреб, Окремі загони Батиєвого
війська спустошили сербські та болгарські землі.
.Рух монгольських орд на захід припинився 1241 року, коли Бату, діставши
повідомлення про смерть великого хава Огодая (чи Огдая), поспішно подався до
Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерти Огодая татарська
орда розділилася, і Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську,
або Золоту орду над долішньою Волгою, із столицею Сараєм.
У Західній Европі ініціативу боротьби з монголами виявив папа Інокентій IV,
обраний 1243 року. В 1245 році він скликав у Ліоні Вселенський собор, на якому