поставив це питання. На соборі виступав руський єпископ, чи архиепископ Петро
(місце, звідки він прибув, залишається нез'ясованим), який докладно зиав татар, їх
військову тактику, численність, навіть пляни. Це були перші правдиві відомості,
що їх Европа дістала про тих напасників. Дещо міг додати празький єпископ
Микола, який був свідком нищення своєї країни монголами. Собор ухвалив
закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на
шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати гроші. Організацію оборони
взяла на себе папська курія.
Перед збройною боротьбою Інокентій IV пробував мирно розв'язати проблему,
нахиливши монголів до християнства. Для того він відрядив, ще до скликання
собору, три посольства: одно через Сирію, друге через Грузію і третє, очолене
францісканцем Іваном П'яно (або Пляно) де Карпіні — через Чехію, Польщу та
Україну. Основної мети — навернення монголів на християнство — посольства не
досягли, але привезли інформації про їх побут, релігію, а головне —
імперіялістичні пляни.
Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв, хан з
необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Старе уявлення про
примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки — вона була
дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалась
високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності
провіянту, дозволяла робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10
вояків становили одиницю, десять таких десятків — сотню, десять сотень —
тисячу, десять тисяч — «тьму» на чолі з воєводою) забезпечувала службу та
відповідальність перед ханом. У часи, коли переписів населення ще не знали,
татари вже вели його облік, бодай приблизний, і це давало їм можливість дуже
швидко використовувати всі матеріяльні можливості, що їх мала країна.
Монгольський рух на захід мав найширіш імперіядістичні пляни. Згідно з досить
добре опрацьованою державно-правною теорією, монгольські хани хотіли
підкорити увесь світ ігід свою владу, як представників єдиного Бога. Всі володарі,
що визнають владу хана, казали вони, стануть його васалями, а хто не визнає —
буде забитий, а його землі — сплюндровані.
Монголи ставилися толерантно до християнської релігії, навіть з пошаною до
Церкви. Духовенство було звільнене від данини. Як свідчив посол папи Інокентія
до монголів, де Пляно-Карігіні, в самій столиці великого хана Гаюка — Каракорумі
— відправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкінці ХПІ ст. в
орді був окремий єпископ Сарайський.
Татарське панування, або «іго», як називали його на -Гусі, виявлялося головним
чином у двох формах. Поперше — татари стали видавати князям «ярлики»-грамоти
на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від
довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали
«ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Таке
заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів,
інтриґ і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не
потребував підтримки людности і не прислухався до голосу громади. Подорож до
орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули — забиті або отруєні.
Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам
ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання прини-
жуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати
з військом на допомогу йому в походах.
Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку
данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за
сплату її на князів. Таким чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна
була забезпечувати татар усім потрібним.
Питання про татарську навалу й долю української людности, на території якої
татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії
України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії
панувгла версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі
міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на
Суздальщину. Таким чином встановлювано «переємність» — наступність
Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська
династія, а навіть людність прийшла з України.
Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували
спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»;
«держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах,
як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська
історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX
ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну
залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.
В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції
людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на
довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв,
основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини.
З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за
великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі
перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з
Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.
М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він
гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів
призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли
минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав
вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа —
еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом
державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя.
Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не
мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в
лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було
жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети
дотатарських часів.
В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились
топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни
населення не було.
Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували
для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську
людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».
Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».
На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в
Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців,
деякі села цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо
від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній
Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та
Случчю.
Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно
значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які
відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали
вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була
стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів,
але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під
зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували
громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх
постійних урядовців.
Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-
Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують».
Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві
бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі
були знищеві.
Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі,
Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля
Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже
потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич — залишились
столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в
літопису 1245 року.
Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від
татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р.
Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в
Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у
Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14
листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано
без трун?
Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано
Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223