негайно після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обрано князем Волині та
Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія-
Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть
тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в оссзах своїх бояр
радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина
він міг впливати на найбільше з українських князівств: Галицько-Волинське
князівство входило б у залежність від Литви.
Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами,
сусіди — Людвик Угорський та Казімір Великий Польський — уклали угоду, на
підставі якої Казімір дістав Галичину «доживотно», а в разі його смерти, без сина,
Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерти Юрія-Болеслава обидва
королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з
князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому
Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кілька замків і вивезли різні
цінності.
Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотіли нав'язувати
тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра,
що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в
галицькі справи. Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і
почав іменувати себе «паном Руської землі». Тоді проти Казіміра виступив Любарт
з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Польщею в дійсності
перетворилася на війну Польщі з Руесю, як писав Казімір, а не з Литвою.
Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони
вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Володимир, але зустрічали героїчний
спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі
брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру
під владою литовських князів, як раніше — під владою Мономаховичів. Литва
допомоги не дала: вона розгортала експансію проти інших руських земель.
Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля,
західня Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта
залишилася тільки Луцька земля.
Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовськими князями —
Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, ОльГердом, Кейстутом,
Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими
визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної
допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях.
Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори,
знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви,
Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе
ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати
української мови в урядуванні поруч з латинською, не переслідував. Православної
Церкви, хоч підтримував місії францісканців та домініканців, а від папи домагався
допомоги для боротьби з «схизматиками» — так почали називати православних.
Найбільше змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі
полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке
Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові
міста. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубувано, і
проведено шлях із Львова до Кракова.
Після смерти Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на підставі договору
Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Люд-вик на деякий час залишив
Галичині ілюзію незалежности. Він призначив там своїзд намісником Владислава
Опольського, знімченого польського князя, який називав себе «Божою милістю пан
і дідич Руської землі», мав державну печатку з гербом, увесь належний штат —-
канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету. Владислав нехтував інтересами
місцевої людности, протегував німцям, католицькій Церкві і заснував єпископства
у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.
Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших
момевтів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити
його осібність, як васаля короля Угорського, і тим вилучити Галичину з-під
Польщі. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від
присяги собі і передавав її нід владу угорського короля. Взаміну він дістав Доб-
ринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських
воєвод.
ОЛЬҐЕРД (1341—1377). Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем
Литовсько-Руської держави став його син ОльГерд, який виявив себе дуже та-
лановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним.
Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та
швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати
Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там було дуже загрозливе; ці міста
були між двома вогнями: шведи і ливонські лицарі — з одного боку й Московське
князівство — з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська
держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося.
У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, -
піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ,
Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають
окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича
Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські князі під його
зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на
шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його.
У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина,
Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.
Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залежність його від
татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином,
призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх
похід на захист Федора. Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольґерд розбив
татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважа-
лося, що Сині Води — це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушев-ський вважав,
що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на
пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевости,
де відбулася битва, вияснює, чому Ольґердова перемога на «Синій Воді» відкрила
для нього шлях на Поділля.
Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно
підлягало Галицькому князівству, але коли прийшли татари, відірвалося від
Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Вище вже згадувано
про те, як тяжко було навіть Данилові вести боротьбу з «татарськими людьми»
Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало
жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів,
керували своїм життям.
Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників,
синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В літописі збереглася дуже
цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити
Подільську землю, а баскакам дань давати перестали». Ця вказівка пояснює успіхи
литовської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що
ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної
мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли
населення від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став
столицею Поділля.
Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце
належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну ролю
в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40
років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році,
після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримун-тович,
Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд.
Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко. «Вічним
миром» в 1366 році знову врізано Любартові володіння: Володимирську землю
дістав Олексан-дер Коріятович — радше, як намісник короля, ніж як удільний
князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини
південну частину — з Крем'янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть
Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив
безспротиву Володимир і зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася
вперта боротьба за землі, що відійшла до Галичину. Лише смерть Людвика
Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі.
Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала
виключне значення. Він разом з Кей(гутом був найміцнішим із князів, і вони вдвох
були постійними дорадниками Ольґерда. Любарт, — писав М. Грушевський, —
зберіг для Волині вийнятково становище: вона була «зовсім осібним світом», не
схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був
засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував
місто Любар. А головне — за нього Волинь залишалася українською землею.
Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське