князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольґерд.
Наприкінці правління ОльГерда у великому князівстві Литовському було 9/10
білоруської та української людности, яка ввійшла до цього князівства здебільшого
шляхом мирових договорів. Ольґерд та інші князі в грамотах .оголошували, що
«старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть
система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Моно-маховичів
посіли князі ґедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мо-номаховичів, які
зобов'язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до
литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура,
вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали
українську військову організащю, систему будування фортець, валів, переймали
адміністрацію, господарство; «Руська Правда» стала джерелом права. В державній
практиці збереглися українські терйіни — «тіун», «намісник», «ключник» і т. д.
У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за
кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, Трокське та Віденське (князя
Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки — в руських землях
правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо.
Князі вели свою політику: Андрій Ольґердович Полоцький уклав договір з
Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь — з поляками. Князь не мав права
судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з
їх військами.
У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то
була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали
в ХІ-ХШ століттях в князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила
вийняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою.
У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла православна віра. Вище вже
була мова, що ґедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були
охрищені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений — з
дочкою Вітебського князя Марією та Тверського князя Юліянноіе. Всі його 12
синів та 6 дочок були охрищені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де
князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цікава
річ: у 1382 році Жмудь заявила Яґайлові, що визнає його князем, якщо він
залишиться вірним релігії поганських предків, і, не діставши згоди, перейшла до
Кейстута.
Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнтувалася на давню
руську, але заразом і на західньоевропейську культуру. Ольґерд твердо вірив, що
«вся Русь мусити належати до Литви», і в другій половині XIV ст. розпочав її
«збирання», що характеризує політику Московського князівства лише з XV ст.
Добу Ольґерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року.
ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ
НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ
ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ (1377—1434). Після смерти Ольґерда в 1377 році
між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол. У
момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські й значна
частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь — Любарта-
Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі Переяславщиною —
Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля— Коріятовичів. . Під
час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і Вітебську області, Мєнськ,
Мстислав і Новгородок. Головною причиною колотнечі, було те, що Ольґерд,
оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Яґайла, сина від другої
жінки. За Ольґерда сила й рівновага спиралися на союзі і щирій солідарності трьох
князів-братів: Ольґерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед
представників старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кейстута задушено 1382
року у в'язниці. Син його, Вітовт, утік з в'язниці до німців.
Одночасно із боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377,
ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший серед
Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року він брав
участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав союз з Тевтонським
орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія виступило велике литовське
військо; його взято в полон і до 1394 року продержано у в'язниці. Під час походу
московського війська на Сіверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону
Москви. Так від терору, розпочатого Ягайлом, два його старші брати звертаються
до Москви.
Становище Ягайла було загрозливе. Ягайлові загрожувала з одного боку Польща, з
другого — Тевтонський орден, а далі, на сході Европи, новий міцний противник —
Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського.
Багато причин сприяли перетворенню малого міста Москви на столицю сильної
держави. Одною з важливіших причин було п топографічне положення — на
перехресті торговельних шляхів з Подніпров'я до Володимира; з Києва та
Чернігова — до Переяслава Залеського та Ростова; з Новгорода — до Рязані.
Москва рано стала вузлом торгівлі збіжжям. Московську область захищали від
ворогів сусідні землі, і тому до Москви, як до «центрального водоймища, спливали
води з усіх частин Руської землі», — писав Клю-чевський.
Велику ролю в цьому процесі відіграли особисті прикмети перших московських
князів: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Івана
Калити (+1341). Добрі господарі — вони дбали всіма засобами за поширейня
князівства, вступаючи в боротьбу з сусідами, зокрема з Тверським князівством, а
одаочасно запобігали ласки татарських ханів. Року 1328 Іван 1 Калита, діставши
ярлик на Велике князівство Володимирське, набув право збирати данину для татар,
і так вів справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому
митрополити київські, що переїхали до Володимира та Москви: Петро, якого
вважали в Москві за «небесного покровителя» (там же був він і похований в 1326
році) та його наступник, грек Теогност. Зрозуміло, що зростання Московського
князівства стало великою загрозою для князівства Литовсько-Руського. Ще
Ольгерд двічі, в союзі з Тверським та Рязанським князями, ходив на Москву, але не
міг її здобути.
Московське князівство особливо зміцніло за Дмитрія Донського (1350-1389), який,
скориставши з внутрішньої боротьби в Золотій Орді, 1378 року розбив великий
татарський загін, що йшов на Москву. Татари готувались до відплати. Новий хан
Мамай уклав союз з Ягайлом і 1380 року пішов на Москву, але зазнав величезної
поразки у верхів'ях Дону, на Куликовому полі. Ягайдіо спізнився зі своїм військом,
і для Литовсько-Руського князівства ця невдала участь в справі, якій надавано
характеру релігійної боротьби християн з «невірними», відіграла негативну ролю.
Куликівська битва мала велике політичне та національне значення для Московської
держави: вона піднесла авторитет Московського князя і сприяла дальшому
об'єднанню земель довкола Москви.
Таким чином, за вісім років правління Яґайло не здобув ані підтримки в князівстві,
ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція малопольських панів
одружитися з королевою ЯДБІҐОЮ і дістати польську корону була для нього дуже
важливою.
Після смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та
Ядвіга. На підставі договору з Казіміром, старша, Марія, мала дістати польську
корону і об'єднати Польщу з Угорщиною. Проте, ні Марія, ні її наречений,
Сігізмунд, не знайшли прихильників у Польщі, і пани вимагали — якої завгодно з
двох сестер — але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде
молодша сестра, ЯдвіГа, яка й була 1384 року коронована в Кракові й одружилася з
австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони
хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір.
Становище Польщі було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком
унія з Угорщиною, з другого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький,
готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з
Ягайлом і запропонували йому руку. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб ЯДБІҐИ З
Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна
для держави та Католицької Церкви. Нарешті вона дала свою згоду на шлюб з
Яґайлом.
У серпні 1385 року в Креві підписано між Ягайлом і малопольськими панами
угоду, згідно з якою він мусів: 1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів,
бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені
Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за
порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 5)
звільнити полонених (очевидно Литвою) людей «на вічні часи» прилучити
литовські й руські землі до Корони Польської. Грамоту підписав Ягайло з братами
— Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лутвеном. У лютому 1386 року відбулися
шлюб та коронування Ягайла. Але й після того Яґайла вважали не королем, а лише
чоловіком королеви, і по смерті Ядвійі він одружився з іншою спадкоємницею
польської корони, щоб зберегти свої права.
За угодою Людвика з Казіміром, після смерти Людвика Галичина переходила до
Польщі. Але королева Марія, щоб затримати Галичину, в 1386 (або 1386) році,
поновила в правах Владислава Ополь-ського «на такому праві, на якому володів він
нею до 1379 року». Проте, в 1387 році на Галичину з війсЬком рушила Ядвіґа 1 без
спро-тиву дійшла до Галича: вся Галичина, а з нею й Поділля перейшли ігід владу