Радзівілл або хтось із його синів. Ка-зімір стояв твердо і не зрікався Великого
Князівства. Року 14&2 він помер. Поляки обрали королем Казімірового брата, Яна
Ольбрахтй, а на з'їзді всіх литовських земель обрано Великим князем молодшого
брата — Олександра.
На тяжкі часи боротьби Свидригайяа з Сігізмундом припала подія в історії Церкви,
яка, внаслідок політичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року,
коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат
Московськвго князя на митрополита — Рязанський єпископ Йона, але там уже
поставлено митрополитом грека Ісидора, одного з найвизначніших освітою та
талантами.
Поставлення Ісидора митрополитом мало глибоке коріння. Візантійська імперія
знемагала під навалою турків, які вже заволоділи Балканським півостровом і
загрожували Царгородові. Шукаючи засобів боротьби з ними, цісар Іван VII
Палеолог та патріярх Йосиф II сподівалися дістати допомогу від папи. Політичне
становище спонукало до зближення Церков, до унії в будь-якій формі. Цьому
питанню мав бути присвячений собор у Феррарі. Мавши на 'увазі репрезентацію на
тому соборі, в Царгороді намагалися провести на керівні пости видатних людей, які
могли б з честю провадити ардгітику; тому виникла кандидатура Ісидора на
катедру митропо-яита «всея Руси».
У Москві Ісидора прийняли досить холодно, а в Литовському князівстві,
захопленому боротьбою Сігізмунда з Свидригайлом, не приділили належної уваги
питанню окремої митрополії.
За кілька місяців після приїзду до Москви, 1437 року, Ісидор, я супроводі великого
почету з єпископів Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського,
духовенства та мирян — разом до ста осіб. — прибув на Собор до Феррари. Але
незабаром собор перенесено до Фльоренції. Там Ісидор виступав рішучо й
авторитетно за унію, але підходив він до тієї справи не як богослов, а як політик і
патріот Візантії. «Ліпше з унією повернутися на батьківщину, — казав він, ніж, не
прийнявши унії, втратити батьківщину». Де був аргумент, що його прийняли цісар
Іван VII та патріярх Йосиф. На високий авторитет Ісидора вказує те, що він був
один із кандидатів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився
об'єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата 144О
року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошенні,
зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших народностей та до латинян»,
він закликав усіх «ярваково шанувати обидві віри, які тепер з'єдналися, однаково
відвідувати церкви обох визнань і вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б
хлібі не було воно освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав
своє значення.
Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському князівстві, але там мало-хто
цікавився питанням унії: в Польщі були захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у
Великому Князівстві забито було Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого
Казіміра. До того польські та литовські католики негативно ставилися до
Фльорентійського собору, і тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі
католицькі Верстви не хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві
Ісидор не здобув ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який
здобув престол, і поставився до унії сприятливо.
Інакше стояла справа в Москві, куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу
викликав він протест проти унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його
знову заарештували. Лише в 1442 році втік він з в'язниці до Казіміра. Але
становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський Матей
заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували його за те,
що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму.
Титулу митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема
висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не повертався. Він
почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії на Русі забито... Русь
українська й білоруська .. . задержалася супроти унії в мертвій пасивності, властиво
її зігнорувала».
Року 1448, ще за життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди
патріярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі
Свидригайло Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451
передав йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада
нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні еписко-
пії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його
просто «братом», а не «отцем» і т. д.
1458 року папа Каліст Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру
митрополитом Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом
Царгородським Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв
Григорія; визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного —
Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся від унії і
був затверджений на катедрі митрополита патріярхом Царгородським Діо-нисіем,
що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися Церкви — Московська та Київська:
в Москві залишився митрополит Йона, на Київській катедрі — Григорій. До
Київської митрополії ввійшли епископії: 9 українсько-білоруських, а до
Московської — 8 великоруських з Великого Князівства Литовського. Лише дві —
Смоленська та брянська — приєдналися до Московського митрополита. Наступник
Йони, Теодосій, іменувався тільки «Московським», а не «Київським»
митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополію патріярх не
затвердив, і фактично вона була автокефального.
У Великому Князівстві встановлюється на деякий час обрання митрополитів, але з
затвердженням патріярхом. Після смерти Григорія 1475 року був обраний на
елекційному соборі Мисаїл, єпископ українських князів. У соборі, крім єпископів,
брали участь кня-івата, шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів
:.вув обраний на елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це
були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497), пізніше
був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Після нього був
Йосиф П Болгари-Іюнич (1498-1501).
Тут лише стисло подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше
мова буде далі.
ОЛЕКСАНДЕР (1492—1506). Обрання Олександра перервало слабкий зв'язок
Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність від
Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві держави
жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в боротьбі
проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде відновлено унії. 1499 року,
коли Польща була настрашена турецьким нападом і просила допомоги, Олександер
відповів, що Рада не дасть на це згоди поки польські пани не створять «справедливі
та рівні умови».
Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби
перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська й
Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб
був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король І
пан». Король має бути і великим князем, його обирають спільно урядовці обох
держав; монета має бути спільна; урядовці мають складати присягу королеві та
великому князеві. Але все це промовляло тільки за персональну, а не за реальну
унію, якої хотіли поляки.
На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох урядовців, цього
акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 році
стани литовські не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князівство
пережило великі зміни за Казіміра та його наступників. Ще за правління Сігізмунда
Кейсту-товича руський елемент опинився в положенні нижчому, порівнюючи з
литовським і католицьким. За Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування
аристократії, незалежно від її національности, але за Казіміра відносини вже
цілком з'ясувалися: католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук
провід державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій
православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в
литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських;
Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не був ні
воєводою віденським, ні канцлером.
Щоправда, литовська регенція зробила для українців поступку: Волинь дістав
Свидригайло, а Київ — Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син
його і наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти
Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його
брата Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовіа. Кияни його нр хотіли,
і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав
князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана
Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після нього
православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького князівства. Подібне
становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в 1452 році на Волині теж
з'являються на вищих урядах литвини.
Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося воно у змові
проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван Голшанський, Федір Більський
вирішили відділити землі по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була
викрита, а змовників страчено.
Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало