головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником.
Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер.
Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський
підскарбій. Командували військом — гетьман земський (пізніше великий) та
гетьман двірський (чи польний).
Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у
великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та
Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж
староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче
стояли їіюни.
Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в
Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні
функції, але й управителем державних доменів з їх господарством —
великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли
селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за
справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.
Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіюнів, детських —
з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в
кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі
тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні.
У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське,
Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році —
Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх
були каштеляни.
ВІЙСЬКО
Військо Литовсько-Руського Князівства складалося з двох частин: народного
«ополченія» та .постійного війська. З бігом часу народне «ополченіє» втрачало своє
значення, залишаючись тільки для оборони замків під час нападів татар або для
розвідок — чи не насувається ворог. Для далеких походів воно не надавалося, бо не
мало відповідної зброї та вишколу. Тому головна увага уряду була звернена на
постійне боярське військо. Вище вже була мова про те, що бояри за службу у
війську одержували землі.
Вельможі, магнати висилали до війська загони своїх людей під власними
прапорами: за статутом 1527 року по 1 воякові з конем — з 2400 моргів.
Середньозаможні бояри висилали по 2-3 вояків, добре озброєних. Панцерні слуги
служили самі, без слуг, у панцерах.
У Галичині, після польської окупації, встановлено польські порядки, і обов'язки
галицьких шляхтичів були тяжчі, ніж шляхти інших частин Польщі. Вони не мали
права продавати землі, щоб не зменшувалося число зобов'язаних до служби, за
закордонні походи їм не платили, як платили в Польщі, і вони не мали права — з
огляду на постійну небезпеку нападів — без дозволу виїздити з своїх маєтків у
Галичині.
За польським зразком, головну увагу в литовському війську приділяли кінноті, що
складалася з «копійників» — вояків із довгими списами та мечами, і стрільців — у
легких панцерах, з луками або кушами. Піхота мала броню, щити, мечі та луки.
Зброя була різноманітна: сокири-балта, бердиші, чекани; мечі були теж різних ти-
пів: довгі, короткі — тесаки, рапіри, кончари тощо. Зброю виробляли переважно у
Львові, де був «цех мечників».
З XIV ст. почали вживати порох. У 1394 році вперше у Львові появилися гармати) а
в 1468 році засновано «людвисарню», де їх виливали. Спочатку палили з гармат
каміннями і лише з кінця XV ст. стали робити залізні ядра.
Пізніше з'явилася вогнепальна зброя. Вперше згадується пищалі у вінницькому
замку в 1471 році: менші, «ручниці», і більші, «гаківниці». В половині XVI ст.
вводять нові роди зброї — «аркебузи» та ін.
Виробництво куль та пороху лежало на обов'язку пушкарів. Введення вогнепальної
зброї змінило характер воєн, збільшило значення постійного вишколеного війська,
а також ускладнило оборонну техніку.
В давні часи укріплені замки були переважно дерев'яні, будовані на горах, оточені
ровом з водою і валом. Часто будували їх на високому березі ріки. Найбільшим
замком XVI ст. був Житомирський, далі йшли Вінницький, Канівський,
Чорнобильський. Стіни їх складали з окремих зрубів із дубових брусів, городень,
виповнених землею і обліплених глиною. Над валом був дерев'яний паркан із
стрільницями. Над стінами висотіли муровані вежі, або башти, подекуди з
плескатим дахом, на якому ставили гармати. Число башт було різне: в Овручі —
одна, в Києві три.
Муровані замки відомі ще з ХІНІ ст. — в Холмі, Кам'янці Литовському, в XIV ст. у
Львові, Галичі, Перемишлі, Кам'янці По-дільськоіму. Здебільшого будували їх на
високих горах, наприклад в Острозі на Волині, Кам'янецький на Поділлі.
З найбільших 'був замок у Барі, розташований на 2 гектарах площі, замок у
Кам'янці на Поділлі — на 4 гектарах. Бували зовсім маленькі, як Пилява, Сутківці
на Поділлі — по 50 метрів. В кожному замку були глибокі колодязі: в Підгірцях —
у Галичині та Кам'янці-Подільському на 36 метрів глибини; в Крем'янці викопали
колодязь на 40 метрів глибини, але води не досягли.
Форма мурованих замків була різна, а спільними були вежі по кілька поверхів, на
них стояли гармати, а в стінах були стрільниці.
СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
а) Князіта пани. Найвищу верству населення в Литовсько-Польській державі
становили князі — нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені
державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. Після розгрому Вітовта
до українських князів приєдналися князі ґедиміновичі, позбавлені теж своїх кня-
зівств: Ольґердовичі, Коріятовичі, Корибутовичі, Любартовичі та інші. Вони разом
творили могутню верству маґнатів, «княжат», аристократію. Найбільше
українських князів збереглося на Чернігівщині, але вони поволі переходили до
Москви, здебільшого з своїми землями, творячи там аристократичні роди князів
Трубецьких, Брянських, Волконських, Масальських і інших.
Інший характер мала Волинь, де збереглося коло ЗО княжих родів, які відіграли
велику ролю в її політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими
були Заславські, Четвертин-ські, Ружинські, Порицькі на чолі з князями
Острозькими, які в XVI ст. володіли понад 1.000 сіл. До княжат наближалися
багатством бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенюти, Загоровські, Гуле-
вичі, Немиричі й інші.
Княжата виходили на війну не під загальною хоругвою, а під власною, і тому
називалися «панами хоруговими». Із своїх маєтків вони повинні були давати по
одному озброєному воякові з 8 селянських господарств.
Про розмір маетностей маґнатів свідчать числа вершників, яких вони виставляли.
1528 року виставили: князь Слуцький — 433, Острозький — 426, Радзівілл — 260,
Кишка — 294, Ходкевич — 197 і т. д. З усього війська, яке виставляла Волинь,
магнати давали коло 3/4 частину, тобто маґнати давали 900, а решта 300 вояків.
Найбільше магнатів було на Волині; на Побожжі, Берестейщині і Підлящші було
розвинене дрібне володіння; на Київщині і на Брацлавщині не було жадного
хоругового роду. Магнати володіли великими маетностями і посідали вищі уряди.
З маґнатів складалася Рада Панів, що, як уже зазначено, була співучасницею влади
Великого князя і до 1569 року була найвищою державною установою Великого
Князівства Литовсько-Руського. Магнати були звільнені від підсудности
провінціяльній адміністрації, а підлягали судові самого князя.
Інші умови створилися на Поділлі, бо там не збереглося старих українських
боярських родів і туди в ХУ-ХУІ ст. посунули польські роди: Одровонжі, Бучацькі,
Гербурти, Фредри, Конєцпольські, Потоцькі та спольщені українські, як Струси,
Кирдеї, Чурили. Найкращі землі захоплювали поляки, найгірші залишалися
українцям.
Боярство в Галичині у 1430 році було зрівняне з польською шляхтою. Польські
королі роздавали полякам землі, і значна частина українського боярства потонула в
польській масі, а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. в Галичині
вже не залишилося боярських родів, які трималися українських традицій, лише
серед дрібної шляхти зберігалися вони.
Року 1509, як уже була мова вище, на Галичину пішов волинський воєвода Богдан.
Цей похід мав українське забарвлення, і до нього пристало багато галицької
шляхти. Так само було, коли на Галичину пішов Андрій Барул, що називав себе
«спадкоємцем Руси». Становище шляхти в землях Волзькій, Холмській і
Підляській було ще гірдие, бо там була спольщена і вища, і дрібна шляхта.
Нижче від магнатів-панів стояла шляхта, яка жила на господарських землях,
одержуваних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного війська,
якого завжди потребувало Литовсько-Руське Князівство, оточене з усіх боків
ворогами. Навіть удови, якщо діставали у спадщину маєток, на заклик мусіли
виставляти озброєних людей. За це уряд щедро надавав шляхті різні привілеї, які
звільняли її від податків, підлеглости місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була
замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі.
Нижче стояли бояри, щс є в Литовському Князівстві мали інше значення, ніж за
княжої доби. Це були службовці, які виконували різні повинності: розвозили
пошту, виконували «подорожну», «путну» службу («путні» бояри) тощо. Серед них
було чимало зубожілих старих бояр, а також смердів — селян, колишніх
невільників. Ще нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях.
одержаних від уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов'язку
приводити своїх людей.
Городельський привілей 1413 р. вніс багато нового: всі шляхтичі мали бути