католиками і своїх дочок мусіли одружувати лише з католиками; крім того, всі
вони повинні були мати свої герби, а для того мусіли приписуватися до польських
родів, що мали герби, звичайно, за їх згодою.
Ці пункти Городельського привілею скасував Великий князь Сіґізмунд-Авґуст у
1563 році, а Люблинська унія з усіх цих груп утворила єдину шляхетську верству.
б) Міщанство. Місто на Подніпров'ї було підвалиною політичного суспільного
життя давньої Руси, і його торговельні інтереси керували політикою. Устрій
Литовської та Польської держав не давав можливости містам розвиватися, бо
центральне місце належало магнатам, а пізніше — шляхті. Фокусом економічного
життя став шляхетський фільварок, а не місто, яке жило своїм відокремленим
життям.
Міське населення України доби Середньовіччя було зорганізоване на німецький
взірець, поділяючись на корпорації, в яких упривілейоване становище мало
купецтво. Всі категорії людности були зб'еднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків,
адвокатів, музик, ремісників. В Україні цехова організація з'являється ще в XIV ст.:
грамота 1386 року згадує шевців Перемишля, які творили замкнену корпорацію з
обмеженим числом членів. Аналогічна корпорація була у Львові. В XV ст. цехи
поширилися вже по всіх містах України.
Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним
«цехмістром» на чолі. Члени цеху були зв'язані суворою цисципліною і час від часу
відбували сходини, на яких обговорювали поточні справи. Цеховим майстрам
підлягали підмайстри та учні. Після певного числа років навчання підмайстер
складав іспит, предкладаючи свою досконало виконану роботу, свій
«МеізІегзШсІс». «шедевр», і тоді, за згодою всього цеху, міг бути прийнятий як
майстер. Але цього було тяжко досягти. Кількість майстрів була цехом устійнена, і
в інтересах майстрів було не збільшувати числа майстрів. Цех пильно
дотримувався своїх устав. Цеховий провід стежив за якістю продукції своїх членів,
слідкував за тим, щоб не було «браків»-недокладностей у роботі своїх членів, та
щоб не було конкурентів поза цехом. Члени цеху, винні в порушенні статуту й мо-
ралі, були карані, навіть виключувані з цеху. Вони не мали права обминати рішень
цехового суду.
Цехи мали свої свята, своїх патронів, ікони, прапори. В цілому цехова організація
захищала інтереси продуцента і не рахувалася з інтересами споживача, покупця.
Але на свій час вона мала позитивне значення, бо підносила якість продукції,
вводила контроль над нею і об'єднувала ремісників певного фаху. Негативною
стороною була надмірна регляментація і позбавлення свободи молоді, що від-
кривало простір для визиску її майстрами, для підкупу та хабарництва.
Рівнобіжно з розвитком цехової організації більші міста виключалися з-під
юрисдикції місцевої адміністрації і набували права самоврядування на підставі
німецького, так званого Магдебурзького права. Це сприяло економічному
розвиткові міст і перетворювало міщанство на окремий замкнутий стан. Першим у
1339 році дістав Магдебурзьке право Сянок. Провід у місті належав Місцевому
патриціятові, який складався з найзаможніших родин, що не допускали до свого
кола «чужих» людей. Патриції тримали в своїх руках посади довічно і передавали
їх у спадок своїм родичам. У Львові, наприклад, вся влада була зосереджена в
руках кільканадцятьох родин. Лише 1577 року його населення набуло права
обирати «колегію мужів» з обмеженими контрольними правами.
На чолі міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була
судовою організацією, а рада з радниками — адміністраційною. Виконавчими
органами були писар та шафарі.
Статути Маґдебурзького права у більшій частині міст застерігали, що правне
населення міста повинно належати до римо-като-лицької віри. Це вносило тяжке
ускладнення в життя міст, де більша частина людности була православна. Ледве
вдалося їм дістати право обирати одного-двох представників до лави та ради. У
Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жадної посади, і
навіть мешкати могли лише в невеликій дільниці міста (Руська вулиця). Так само
було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.
в) Селянство. Селянство було антиподом шляхти: що більше шляхта здобувала
прав та багатства, то більше втрачало їх і убожіло селянство. Цей процес
характеризує увесь перший період литовсько-польської доби й закінчується
Люблинською унією — закріпленням селян усіх категорій, що знайшло правне
оформлення в III Литовському статуті.
На початку доби серед селянства України були ті самі три великі категорії, що й за
княжої доби: вільні селяни — смерди; невільники, раби, челядь; селяни напіввільні
— закупи.
Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права,
і їх називали «тяглими», бо вони несли «тягло», та «похожеми», бо мали право
переходити з місця намісце. Закон боронив права вільних селян.
За вбивство вільного селянина каралося як за вбивство шляхтича, хоч кара була
менша. Селянин міг виступати в суді як свідок, міг бути свідком при складанні
тестаменту тощо. Головно він мав права ва землю, які базувалися на «Руській
Правді»: міг її продати, подарувати, заставити, передати в спадщину. Міг
викорчувати землю в лісі і володіти нею. Набуття шляхтичем помістя не
позбавляло селян права на землю. В селах існували сільські громади.
На чолі сільської громади стояв «старець», «отаман», або «староста», а при ньому
громадська рада, «добрі люди», або «мужіє». Старосту та раду обирали на рік.
Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Старець з «добрими
людьми» мав право суду, який відбувався на громадському вічі, так званім «копа»,
тому й суд мав назву «копний суд». Деякі громади на підставі привілеїв були
вилучені з адміністрації панських і навіть державних уряд.
Селяни жили «дворищами» — громадками переважно родичів, хоч могли бути там
і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих «поплечників» або
«потужників». У всіх офіційних справах уряд рахувався тільки з головою. В
дворищі бувало кілька хат, і всі вони перед державою, як цілість, були одиницею
оподаткування — «тягла». Земельна посілість дворищ була неоднакова: від- 33
моргів (19,5 десятини) до 500 моргів. Кілька дворищ об'єднувалися в село, а кілька
сіл становили волость, адміністраційну одиницю.
З XVI ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права
землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати належною державі або
панам. В судах щораз частіше заперечується право селянина продавати власний
ґрунт. Цю практику затвердив у 1588 році III Литовський статут.
Бажання держави уніфікувати розмір дворищенського землеволодіння та
збільшити тягла селян викликало в 1528 році встановлення «Устави на волоки».
Нова система визначила точно розмір «волок» — 33 морґи на дворище, себто 19,5
десятин; решту землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани
влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. До за-
ведення нової «установи» спонукала також зміна в економіці Евро-пи. В XVI
столітті збільшується попит в Европі на збіжжя і викликає прагнення шляхти
здобути якомога більше цього збіжжя.
«Устава на волоки» значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити
шляхту збіжжям на експорт до Европи, «Устава» встановлювала для селян низку
натуральних повинностей. «Путні» бояри та «панцерні слуги» діставали по дві
волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну
волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалося на державних землях, а
потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі,
потім на Волині наприкінці XVI ст., на Київщині ще пізніше.
Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням по-винностей: держава
наділила панів правом суду над селянами, що стало їхнім новим джерелом
прибутків. Спочатку це право надавалося лише окремим особам, а з 1457 року його
поширено на всіх землевласників. Лише тяжкі злочини залишалося в компетенції
державних судів: розбій, наїзд, насильство над шляхтичем, покалічення шляхтича
та підпал.
Залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії:
І. Тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було
найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень.
Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в Україні —
«подимщина», в Білорусі — «посощина». Грошовий податок, що його збирала
держава, називався «серебрщина».
Пани платили з населення державі податок («дякло» та «стації») натурою: сіном,
збіжжям, медом, худобою і т. д. По різних землях податки мали різні назви. На
Київщині та Волині податки називалися — «поволовщина», а в загальному
«стація», це був податок, зв'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував
у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати
«стації»: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того була особиста служба селян:
повіз — підвідна, направа шляхів, мостів, сторожів-щина (обов'язок відбувати
сторожу в степах, у замках), пригін — особиста служба на панському дворі.
П. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони
творили сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки,
бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків.
III. Чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом,
збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували