18.000. У 1560 році самі міщани, не рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль
20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст
агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині.
Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України.
Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в
Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для
обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.
З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До
того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії,
Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з
Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки
від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст.
транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії,
Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя,
розширяючи район, з якого його діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився
обшир Висли з її притоками Буга, Нарева тощо. В середині XVI ст. експортували
збіжжя з Холмщини, Белзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького повіту,
Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення панських
фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.
б) Торгівля. Головними ознаками торгівлі України ХІУ-ХУІ ст. були — властиві
середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна регляментація
польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї,
що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких
вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були
переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях,
платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні
були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати
«незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів.
Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Яґайло і Казімір закривали
шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки
до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права
продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків,
Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були
продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але
гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.
Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів Пляно Карпіні, що був у Києві в
1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського погрому Київ ще не втратив
свого значення в торгівлі: Карпіні бачив там купців з Франції, Італії,
левантинських, німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук
італійців, головно генуез ців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими
колоніями Поруч з ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в тор гівлі
Малої Азії, а з занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють
величезну ролю в торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також
жиди, греки, турки.
Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везлі; великими
караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси
привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а
забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як
«дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані
недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня» де була колись
литовська митна комора.
Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари
опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та
Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом.
Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю,
ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.
Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрянщини, належало
невільникам, яких татари брали в полон 1 продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ
ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше,
ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте
до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на
чоловіків, яких брали до війська.
В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої
доби захоплювала її лише як посередницька Києвом і Західньою Европою. В XIV
ст. постають тут такі зі торговельні пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль,
Галич.
Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорногс моря. В ХІ-ХІІ ст.
починається колонізація Дністрово-Прутськогс Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі
ходили по Дунаю. В XII ст., 38 Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в
гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи
генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов під турецьку владу. Звідти везли
левантинські товари до Львова, Галича, Володимира, Луцька, а далі — до Польщі.
В 1280-их роках були у Володимирі колонії вірменів, жидів, сурожан (чи це не
італійські купці з Чорного моря?). Вірмени осідають у Львові, за Коріятовичів — у
Кам'янці; караїми в — Галичі, Луцьку. Всі вони служили як посередники в
чорноморській торгівлі.
Південно-східня торгівля йшла переважно з Білгородом (згадати польсько-
литовські замки й порти: Чорний город над Дністром та Каджібей — на місці
сучасної Одеси). Крім того торгівля велася з Кримом, переважно з Каффою. Шлях
на Хотин, Сучаву, Яси зв'язував Кам'янець з Волощиною. Торгівля ця набуває
значення в ХГУ-ХУ ст. Через Волощину йшов товар східній — татарський та
турецький. З півдня вивозили шовк, дорогоцінні матерії, ювелірні вироби,
дорогоцінне каміння, вина, коріння, солодощі, риж, овочі, рибу, худобу, шкіри,
сап'ян тощо.
Були торговельні зв'язки Галичини з Угорщиною. Король Люд-вик у грамоті 1344
року згадує купців, що приходять з Руси на Угорщину. З Угорщини забирали вони
коней, металеві вироби тощо. З XIII ст. нав'язуються стосунки з німецькими
містами. Буг та Висла служили зручними шляхами, зв'язуючи Волинь та Галичину
з Торунню і Кульмом, а пізніше — з Ґданськом, які стали повередшіками в торгівлі
з Фляндрією та узбережжям Північного моря, північною Францією, Англією.
У грамоті, що її року 1320 князь Андрій дав купцям Тору-ия, згадується, що вони
мали привілеї ще за Юрія 1. Детько закликав німецьких купців оселятися у Львові.
З листа Володимирської міської громади 1324 року до громади м. Штральзунду
видно, що купці Володимира купували сукно у Фляндрії. Є багато вказівок на те,
що німецькі купці мешкали у Львові, Володимирі, Сяноку та інших містах їздили
купці через Західню Україну до Кракова, Німеччини, Нюрнбергу, до Італії.
Нюрнберзький купець другої половини XIV ст. в своєму щоденнику порівнює вагу
в Тані, Львові та Нюрнберзі. Краківські купці, мавши привілеї, експортували в
Україну багато різного роду виробів. Перше місце належало сукнам з Фляндрії,
Англії, Італії, дешевшим — з Німеччини, Моравії. Сукна мали широкий збут, бо,
крім шляхетства, носили сукняний одяг міщани і духовенство. Багато довозили
полотна з Фляндрії, Німеччини, Чехії, різної галянтерії — панчіх, рукавиць, шапок,
чобіт. Із Заходу довозили вина, цукор, пиво, колоніяльні товари, папір, книжки,
парчу.
Польський уряд старався змонополізувати закордонну торгівлю в руках поляків і
спрямувати її на Краків, Люблин, інші міста. В 1354 році Казімір надав краківським
купцям , який забезпечував їм монопольне право на товари, і тому гі, вроцлавські
та німецькі купці мусіли купувати кравари тільки через польських купців. Тоді
німецькі та; і лавські купці знайшли шлях через литовські землі: з Тору Володимир
та Львів. Року 1390 пруську границю остаточно за но. Це тяжко відбилося на
Волині та Галичині. Лише після інтеграції Польщею Західньої Прусії р. 1466
пруські міста торгівлі з Угорщиною, Руссю, Моравією, Шльонсі стріею, Саксонією
та Волощиною. Але цілком направити ш неможливо: торговельні зносини Руси з
пруськими міст розірвані.
Ліпше стояла справа із Шльонськом. Вроцлавські купці, обминаючи Краків, не
припиняли стосунків з Україною — Луцьком та Львовом, Львів, який отав
головним торговельним осередком Руси, втративши західню торгівлю, намагався
тримати в своїх руках східню. Після довгої боротьби він дістав монопольні права
на торгівлю з півднем та сходом. Тніпі міста мали право купувати ті товари тільки з
рук львівських купців. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець,
який до XVI ст. зберігав значення транзит ного осередку; каравани йшли на
Московщину через Київ на Луцьк, на Волощину та Туреччину.
На Волині Володимир втрачає псріпенство в торгівлі, яке з XV ст переходить до
Луцька, як й визнаної столиці. Луцьк став головним осередком південної торгівлі,
підтримує зв'явки з білоруськимі полями, з балтицьким Помор'ям.. Але він не
спромігся сконце вати шляхи біля себе, як Львів, а головно — не здобув моно ного
права торгувати закордонними товарами, як Краків та Львів.
Цікаве поршняння мита, що його платили урадові міста де року; Берестя — 1100
кіп, Київ — 950 кіп, Володимир — 150 кіп. наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк