— 500, Берестя — 430, Володимир — 60; на початку XVI ст,; Луцьк — 800, Київ —
700, Береста — 500, Володимир — 6О.
З часом зростав імпорт з Московії. Звідти головним чином вивозили дорогоцінні
хутра соболів, горностаїв, куниць, темнобурих та срібних лисів, «рибій зуб»
(моржеві ікла), вичинені шкіри тощо. Всі ці речі транспортовано на Захід, де був
великий попит, зокрема на соболів, горностаїв, які вважали конечною ознакою
одягу володарів («мантії» на горностаях).
Внаслідок усякого роду перешкод, високого мита, ускладнень транспорту, торгівля
України занепадає, а за рахунок її зростає транзитна торгівля Венеції та взагалі
Італії, яка опановує північний ринок, спроваджуючи туди східні товари, що мали
йти через Україну. Одночасно занепадає транзит московських товарів, коли вони
знаходять простий шлях через гирло Неви.
Проте, водночас із зростанням визиску селянської праці та поширенням
шляхетських фільварків у XVI ст., центр ваги експорту переноситься з транзитних
товарів на продукти місцевого господарства, головно лісових товарів та збіжжя; в
той час як експорт худоби, шкіри, воску йде в напрямку на Люблин-Шльонськ,
експорт збіжжя та лісу — в напрямку ґданська сплавами Вислою.
Внутрішня торгівля України, переважно продуктами рільництва та ремісничими
виробами, відбувалася на постійних торгах у селах та містечках в неділі, а .іноді й
серед тижня. «Торговища», як і раніше, були місцем, де оголошувано різного роду
повідомлення, накази тощо.
Крім торгів, на яких відбувалися купівля-продаж у певні дні та години, в містах
були постійні крамниці, де торгували матерією, хлібом, ювелірними речами,
посудом, замками, гребінцями і т.п. — також вином і горілкою. В середині XVI ст.
у Крем'янці було 70 крамниць, в Луцьку – 40, у Холмі — 20.
Внутрішня торгівля, як і зовнішня, була обмежена всякого роду регляментаціями та
заборонами, які гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь фіска,
держави, а також упривілейованих міст та містечок. Наприклад, сіль із
найбагатших соляних копалень в Коломиї вільно було продавати лише в тому
місті, і то тільки коломийським міщанам. Щоб купити сіль на склад у Белзі чи
Крем'янці, купці, що їздили по сіль, мусіли продавати там свої товари. Таку
монополію здобув і Пинськ. Подібні монополії були у Великому Князівстві
Литовському на лісові товари. Для Волині та Побужжя були склади в Бересті.
Крім державних мит, власники маєтків, через які проходил) шляхи, стягали мита в
свою користь. Таким чином, торговельні вал ки примушені були шукати
незаконних шляхів, щоб уникнути «дра чів». Шляхтичі користалися, крім того,
правом безмитної торгівлі
якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку. В 1545
році переведено ревізію і виявлено 40 пунктів, де стягалося незаконні мита.
Цікавий приклад з королівських люстрацій-ревізій в Сяніцькій землі 1564 року: «...
велика сила шляхтичів ув'язалися до великого купецтва під плащиком домової
потреби і, купуючи в великім числі худобу й коней, переганяють їх через границю,
а мита давати не хочуть».
.Деякі з більших міст звільнено від державного мита: Львів, Київ, Луцьк,
Межибож, Тернопіль.
Велике значення в економіці мали ярмарки, що їх на підставі привілеїв
влаштовувано по містах та більших містечках раз, а то й кілька разів на рік.
Здебільшого ярмарки відбувалися на великі свята — на Різдво, на Водохрищі, на
Зелені Свята, св. Миколая, св. Михайла, Першого, Другого Спаса, на Пречисту,
Усігіння Богородиці чи народження ії тощо. Бували ярмарки триденні, тижневі, а
деякі тривали навіть по кілька тижнів.
Найбільші ярмарки в Західній Україні були в Ярославі. Вони відбувалися на
запусти, на Усігіння та на Андрія і стягали купців від Балтицьких до
Чорноморських берегів. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. біскуп
П'ясецький уважав їх найбільшими в Европі, після ярмарків у Франкфурті над
Майном. Під час пожежі 1625 року загинуло на одному з таких ярмарків товару на
10 мільйонів злотих. До Ярослава приїздили купці німецькі, чеські, польські,
турецькі, вірменські. Приганяли по 40 тисяч волів, 20 тисяч коней. Коней і худобу
приганяли на ярмарки до інших міст також з Угорщини.
Великі ярмарки бували в Ряшеві, Перемишлі, Коросні, Сяноку. Туди приїздили
купці з Угорщини, Шльонську. Далі на захід великі ярмарки бували у Львові,
Снятині, Луцьку, Кам'янці. На львівські ярмарки — два на рік — приїздили купці
німецькі, угорські, грацькі, волоські, вірменські, татарські, турецькі. Ці ярмарки
постачали на всю Польщу шовкові матерії, віск, мед та вина.
ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
а) Національне життя. Голорним питанням культурного життя України в добі, якій
присвячено цей розділ, було національне. Зоно давало підложжя всьому
політичному, соціяльному, економічному і — в першу чергу — духовому життю.
Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литовському «руський
елемент» (не чисто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був
панівним — до мови та церкви включно. Внаслідок поступової перемоги Польщі з
її розвиненою культурою, вносився польський елемент, і між цими різними
елементами почалася боротьба.
Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються
по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та
Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені були перед дилемою: втратити
будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В
містах і селах починають з'являтися німці і поляки.
У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися
б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчр. Те саме було
і в інших землях: Волзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили
українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того
українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не
залишилось жадного заможного українського роду. Польонізація захопила міста, де
споконвічне українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не
мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було розділене
польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому
була така сильна, що навіть асимілювала слабші чужі елементи в більшій мірі, ніж
українська шляхта міщани.
Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних
магнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від
Польщі, Волинь була закрита для польських елементів. У привілеї Казіміра
обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей. . . ніяких урядів»
жадному чужинцеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала
українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам
німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св.
Римської Церкви». Так українських міщан усувалося від права самоврядування.
Пізніше, в XVI ст., в деяких містах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати
участь в самоврядуванні і православним українцям, але в певній пропорції з
католиками.
З часом польська шляхта появляється і на Волині, головним чином через шлюби з
місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей
процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями,
дозволяли замінювати землю грішми. Але це не могло затримати процесу, і баг.т)
поляків здобували українські маєтності, а інеді — переводили іл просто під
польську владу.
Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати
відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її
спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували
їх в урядах.
Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель
після Люблинської унії, коли там у басейнах Сули, Удаю, Сніпороду, Ворскли
оселювались на величезних лятифундіях польські магнати. Доля цих земель
вийняткова: в них не було жадної адміністрації, ні суду. Єдиним носієм влади на
всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати — власники лятифундій
— фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.
Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною.
Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України;
навіть на Поділлі польський елемент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до
самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в
реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій
колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки.
Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в свідомість широких
мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської
культури, польської мови, католицької віри; нижчости української народности,
мови, православної віри. Поняття «лях», «католик» протиставляться поняттю —
«русин», «схизматик».
Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За
княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку
добре передавали слова: «сина та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний
антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було
багато, починаючи з листа краківського біскупа середини ХП ст. Вернардова з
Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці виявляли в не меншій
мірі в часах окупації. З половини XVI ст. становище зміняється.