дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.
Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами
йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1)
нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого; 2) пониженням
престижу Православної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при-
належністю до цієї Церкви.
З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізуеться: зникає уряд «руського» писаря в
магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг
бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в
урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників
процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі
Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було
місця в житті.
Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась
боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність
проти польського шовіністичного імперіялізму.
За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське
архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї
належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч
православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували
лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто меш-
кали поза межами своїх єпархій.
Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII
ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в
Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили
польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі,
Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині,
Ярославі.
У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже
окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі,
Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського
короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в
манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські
катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.
З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на
Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його
надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже
понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох
польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені
школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту.
Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили
їх манастир у Львові.
Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й польський шовінізм,
викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише
історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею
латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок.
Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже
спроби перевести Фльорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав
митрополит Ісидор збоку латинського духовенства; Віденський біскуп Матей
виступав проти Ісидора, мавши підтримку в особі всемогутнього канцлера
кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення
Православної Церкви, а не унії із збереженням східнього обряду.
Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед
католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони
«знижувалися» до неї. З XV до половини XVI ст. Східня Церква культурно
зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгамрі та
книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої
людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства.
До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи
стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в
народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення
патронами.
Дуже характеристичною була ухвала коронаційного сойму 1576 року: не допускати
«простих» людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта
резервувала тільки для себе. Так священики опинилися в стані паріїв.
У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та
братства.
Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський,
скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали
участь всі єпископи, сім архиепископів, шість ігуменів, сім протопопів та «чесні
священики».
Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав
відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких
ебезчинників», вирішено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священиків-
удівців, які не йшли в пан стир: «всі священики, не маючи жен, не священствують»
. . . «прістець, зргішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, її священик
многих соблазнить людей» Багато уваги приділено патронам, що роздавали «хліб
духовний», але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами
були королі та великі пани. Собор шукав компромісового виходу: намагався
нормувати відносини, вимагав конче благословення єпископів для обраних
патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Щ «правила»
малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква.
Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних
відомостей.
Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Берестейський та
Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріярх Царгородський
Єремія II, що саме тоді повертався з Москви після поставлення там патріярха Іона.
Головною темою на тому соборі була боротьба з «двосженцями»-священиками та
єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка.
Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорювано питання
занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства
існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність
головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське
— Успенське, Віденське — Свято-Духівське, Луцьке — Чеснохресне, Київське —
Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут
якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542
року.
Завданням церковних братств було дбати про зовниішій порядок у храмі, про
задоволення його матеріялвних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства
платили внески, на які влаштовувано свята — «кануни». Згодом вони розширило
свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед
судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах
відновити єписхопію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати
братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.
Братства спочатку були переважно організаціями поволі наоуяи всестанового
характеру. Більшість членів Луцького братства улп шляхтичами, а в Київському
було багато духовенства. Е І Є і 6 році до Київського братства вступив гетьман
Петро Сагайдачний з Військом Запорізьким.
Братства ршіуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької
пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти
неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних
пошани людей. Таке «втручання» світських людей, міщан — «кушнірів і кожум'як»
у церковні справи й прероґативи єпископів викликало з їх боку невдоволення.
Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися
до нього за порадою. Ознайомившись з непо-рядками в Православній Церкві та
заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в
грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком
для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну.
Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх
від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за
духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони
Церкві згідно з апостольськими правилами.
Царгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і
затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по
Україні патріярх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора
Дівочку і ряд не-правно поставлених священиків.
Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та
митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було
вилучене з-під влади єпископа і поставлене в безпосередню залежність від
патріярха.
Діяльність братств була кроком революційним і, природно, викликала, як згадано
вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними
акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення.
Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з «шевцями,