чизви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і
називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили
назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його
заміняють назви окремих племен.
В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви
долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — «Лукомор'я».
На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були
українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням
міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського
князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість
временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци
седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли
до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином
виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони
подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» на
походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в
лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів,
двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка
на Оці.
Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім
головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з
часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був
Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як
свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським
письменником під назвою Куяр.
ПОБУТ УКРАЇНЦЮ ПЕРЕДДВИКАВНОЇ ДОБИ
Як свідчать рештки поселень українців УІІ-УШ сторіч, жили вони здебільшого
великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами,
обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном
сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів.
Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками
трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під
вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої
від Десятинної церкви, кінця Х століття.
Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними
валами та глибокими ровами. Ровміщалися вони переважно на високих берегах рік, на
рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині — 400, на
Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища
були рйного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одвого еюв, інші були
укріпленим замком вождя, треті, великі, служили ввхистом для кількох осель. Городища,
однак, не тільки захищали васвлеввя гід ворогів, а й були також адміністративними
оеерздками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розіашовані на великих ріках,
відігравали значну ролю в торгівлі. У ноакному илвмінному об'єднанні були значні
городові центри: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський,
Любеч, у древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля
Городив), у білих хорватів — Велз, Червень.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани,
палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де
теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні
торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення.
Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні,
свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремвства.
Цякливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів,
а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне —
бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску
відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних
купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізували важливі річкові іиихи, які зв'язували
їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував
країни Сходу з Европою — був Волзький.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив
до свого кола фінські країни східньої Евройи, швкову Віярмію. В лісах північної Европи
водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра
цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.
Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать
скарби, які складаівться З дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми
надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при
якому їх карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.
Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.
Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки
Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв'язували Дніпро з Сіверським
Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці
потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі
скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві — кілька знахідок
по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с.
Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено
західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники
багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що
українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський
письменник кінця УШ ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до.
Тегерану.
Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який
провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну.
Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала.
Це так званий «великий шлях з варяг у греки»: з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра
на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево
(Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Візантію зі
Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні
вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола
українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими
прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.
Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької
затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний
осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з
варягів у греки» існував шлях, який )етинав Україну з сходу на захід. Він ішов з
Каспійського моря ягою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро
— Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід
Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з
заходу — зброю, металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід
— із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла
Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі.
Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на які був
однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Евроггі. Вони
експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та
питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й
«челядь» — рабів.
РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ
Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням
християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом
творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця,
Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли
наприкінці Х ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив
спільний для всіх культ Деруна.
З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського
пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні
дії. Очевидно, були «капища» — на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в
Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму,
неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і «культовий будинок» в Білгороді.
Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ». Зберемися де-не-
де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4