обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та
чоловіків у молитовних позах. Звайдево статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У
с. Була вя Подаллі знайдено камінь з рельєфною постаттю людини з велехом. У Дрогобичі
знайдено фрагмент каменя із зебражеввіві голови та рук.
У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в ріаних
формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств:
польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть,мовляв, у річках, болотах,
у лісах і мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з
таким погаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами
весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів:
коЛяди, щедрування, «маелениця», весяянки, гагілки, Купала тощо. У цих ємних
відбивається втаровинний хліборобський та скотарський повут.
Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На
козковому відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля,
смерти.
Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними
покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки,
іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них
перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані
до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових,
сезонових, пов'язаних з різними видами праці.
Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,
ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним,
спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.
ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОВ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ
Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу племен. Провід у племенах
налевкав людям, представникам визначних родів, що здобуяи своєю діяльністю. Вони
збиралися на «віча» — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та
миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися на мирні
часи. Проте, влада їхня, необмвяввяа під час айіяи, за мирних часів була обмежена вічем.
Прокоігій писав, що слов'янами Іінтаіві «не править один муж, але здавна живуть вони
громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно».
Рівні джерела зберегли імена пердих князів українських пле-тв, які намагалися
об'єднати під своєю владою більші частини. Так, у 380-х роках антський князь Вож або
Боз воював ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів та Готи взяли в полон і
стратили. Але держава ангів заліавітафя. Ібк 480-558 роками ця держава здобуває характер
військової ортавадії. У ній формується керівна група з воєначальників, людей, з яких
складається рада. Сила держави антів примушує Вйвшпію рахуватися з нею. Вона
простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Меаамир
у 550-х рівах був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і свою землю.
Друга велика держава посталю на Волині. Аль-Масуді писав так: «З цих племен
одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валінана».
Цьому цареві, як могутньому, корились інші племена.
«Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який
можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на північно-східніх
схилах і передгір'ях Карпат.»
Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б
різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання
«Повісти временних літ» про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та
Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щека-вищ та
Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він
оповідав про заснування Києва — Куара в землі «полунян» (полян) Куаром, Ментеєм і
Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як «Кий княжаше в роде своем», їздив до
Царгорода і «якоже сказають... велику честь приял от царя». В легенді цій е зернятка
правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об'єднані
лише за княжої доби.
Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У Х ст. був племінний князь у
деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли
деревлян казали їй, мовляв, «напій князи добри суть, иже распасли суть Деревську
землю», — протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує «Повість» про Тура, князя
туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів
та в'ятичів «з ляхи». Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир
Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.
Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких
немало слов'янських: Предолав, Володислав, Улеб), — були теж племінними князями.
У ЇХ ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання «ру-сів» на північних
берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожсьтого, біля 800 р., е оповідання про
напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його
Дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя
— слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті «руси» були слов'янами, себто
українцями, зі своїм племінним князем.
На початку ЇХ ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є
згадка теж про «руського» князя, який напав на Апастриду й охристився. Можна
припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах
Чорного або Озівського моря.
Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих
князів, а головне — метою літописів було показати єдність князівської династії, яку.
намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій
меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину
державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, — більш-менш міцна
держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка
вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для
життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави — у
УІІ-УПІ вв. — Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з
розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри
виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й
перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.
НАЗВА «РУСЬ»
У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення
південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона
дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.
Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу
не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез.
Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739 р.),
хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров,
1860), єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві:
варязька та українська.
Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одае з
племен норманів-шведів. Нормани у УПІ-ІХ ст. ст. почали походи ва узбережжя Західньої
Европи. Вони жорстоко руйнували оковщі, але іноді осідали й засновували держави. Так
було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же чїю орийшли вони
до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну
й там заснували державу.
Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р.
подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до
північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян.
Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Кооіві» — непереконливий, бо
тяжко припустити, щоб для назви скандинавів^ варягів користалися б терміном з фінської
мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато
знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.
Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого
походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст.,
цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію». У
«Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано
мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни.
У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.
Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У
нього е виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий,
могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто
приблизно у Придніпров'ї.
Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в «Книзі
шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».
Автор книги 983 р. «Країни світу», в якій він використовував джерела ЇХ ст.,