Найбільш екстремальних форм набув нацистський режим у Рейхс-комісаріаті України. В ряді інших окупованих регіонів німці поводились не так жорстоко, зокрема в Галичині, яка стала частиною Генерал-губернаторства. Щоправда, і тут проводилось багато таких ненависних заходів, як вивіз до Німеччини, експропріація продуктів на селі. Проте на відміну від співвітчизників на Сході галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган — Український земельний комітет, який очолив Кость Паньківський. У березні 1942 р. він перейшов у підпорядкування УЦК.
Інша перевага, якою користувалися галичани, полягала в наявності системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони мали змогу також в обмежених масштабах організовувати кооперативи та проводити культурну діяльність. Усі ключові адміністративні посади обіймали німці, однак у місцевому управлінні українцям віддавалась перевага перед поляками.
У східних районах України, які перебували під юрисдикцією військових, ситуація була подібна до становища в Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і навіть допускалось існування деяких українських цивільних організацій.
У районах, які знаходились під румунською окупацією, режим був більш ліберальним — не було такого терору, дозволялась торгівля. Однак енергійно придушувались всілякі прояви українського націоналізму. Влада чітко виконувала наказ Антонеску «Брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо, без всяких церемоній».
Перші кроки в напрямі колонізації українських земель були здійснені у 1942 р. За даними О. Бойка, у цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга в околиці Вінниці. У грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території 500 , що охоплює частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис. чол. Це було своєрідне містечко колонізаційного потоку.
Жорстокою і необачною була політика нацистів в Україні. Як зазначають історики діаспори, рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла б проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти в Україні. На думку О. Субтельного, неспроможність німців ефективно використати проти радянського режиму неросійські народи, зокрема українців, була однією з їхніх політичних помилок у війні.
Перш ніж перейти до висвітлення руху опору, потрібно сказати про співпрацю певної частини українського населення з німцями. Більшість українців змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази. Разом з тим невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами. Явище це має назву колабораціонізм.
Більшість українських колаборантів — це репресовані радянською владою, ідеологічні фанатики чи антисеміти. Щоправда, їх було не більше, ніж серед росіян чи інших народів окупованих країн. Співробітництво з німцями зводилось до участі в органах місцевої влади або контрольованої німцями допоміжної поліції. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які в 1944 р. були в німецькій армії українці становили близько 220 тис.
На відміну від народів окупованої Західної Європи українцям було не завжди зрозуміло, кому зберігати відданість: сталінському чи польському режимам? В умовах тотальної війни для звичайної людини везінням вже було збереження власного життя. І коли стояла ділема — жити чи загинути, певна частина українців ціною колабораціоналізму рятувала собі життя.
Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини. Хоча саме завдяки діям сталінського керівництва більшість з них і попала в полон. У разі якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з полону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду». Абсолютна більшість військовополонених загинула.
Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на роботу, були відповідні позиції: чи був хто з родичів у полоні?; чи був на окупованій території?; чи є родичі за кордоном? Позитивна відповідь — це клеймо про неблагонадійність.
Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала масовий опір серед населення. Виник підпільний рух. Підпільні радянські та націоналістичні організації, а на північному заході польські мали власні партизанські загони. Особовим складом були колишні червоноармійці, комуністи, українські націоналісти, євреї, втікачі з полону. До них приєднувались ті, хто просто шукав нагоди виступити проти нацистів. Зосереджувались партизани в основному в лісах Волині, на Поліссі та в Карпатах.
2. новий порядок на Україні.
На захопленій території України гітлеровці, їхні союзники та колабораціоністи встановили «новий порядок», який характеризувався:
- фізичним і моральним терором проти осіб, що не підкорилися окупантам;
- грабунком матеріальних засобів, варварським використанням виробничих потужностей;
- кріпосницького типу експлуатацією трудових ресурсів, вивозом до Німеччини молоді на примусові роботи;
- фашизацією свідомості радянських людей. Для регіонів Західної України ситуація ускладнювалась тим, що тут у боротьбі за маси перепліталися інтереси окупаційної влади, оунівців, польських націоналістичних і комуністичних сил, більшовицького й націоналістичного підпілля, радянських партизанів. Як і на сході України, населення боролося не стільки за ідеї тієї чи іншої партії, скільки за збереження життя, національних звичаїв та культури. Умовно все доросле населення окупованих районів можна розділити
на такі категорії:
- І група – ненавиділи більшовицьку владу і свідомо співробітничали з окупаційними органами;
- II група – допомагали як партизанам, підпільникам, так і працювали, не допускаючи саботажу,
на окупантів;
- III група – боролися з ворогом доступними для
них засобами;
- IV група – підкорялися німцям, зберігаючи
лояльність до них і нейтралітет до партизанів чи підпільників, але вичікували за принципом «чия візьме», таких було найбільше.
Територію України нацисти розділили на кілька окупаційних зон:
- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Польського генерал-губернаторства (Г. Франк);
- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Південним Бугом, північна Буковина й Бесарабія було передано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей. Її столицею з 19 серпня вважався Тирасполь, а з 16 жовтня — Одеса;
- 20 серпня 1941 р. створено рейсхскомісаріат «Україна» у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запорізької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини (гауляйтер — Е. Кох). До створених тут шести генеральних округів належав і Крим. Якщо на 15 вересня 1941 року в імперському комісаріаті «Україна» було менше половини території УРСР, то на початку 1943 року — вже 339 275 кілометрів квадратних, тобто понад 63 відсотки. Надалі планувалося розширити його межі від Прип'яті до Азовського моря й Сталінграда;
- Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінальне підпорядковувались адміністрації Б. Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.
Після перемоги Гітлер розраховував включити Галичину до складу Німеччини, а Крим передати тірольським німцям.
Керівництво рейху планувало щороку вивозити з окупованих районів Радянського Союзу по 10 – 11 мільйонів тонн зернових, 400 тис. тонн олії, 240 тисяч тонн цукру — в основному саме з України. Колгоспів німці не ліквідовували, лише перейменували їх на «громадські господарства», а радгоспи — на «державні маєтки». Продуктивність праці на нових господарів була дуже-низькою, бо до кінця травня 1942 року майже 60% орної землі в Україні не засіяно. В деяких районах Полтавщини, щоб люди працювали в полі з 5 години ранку до 10 години вечора, навіть відбирали присадибні ділянки, в інших — дозволяли мати до 1 гектара землі, а при бажанні — додатково ще стільки ж за селом.
Існувало до десяти грошових податків, кілька натуральних: молока по 600—900 літрів з кожної корови, вовну, шкіру, кінське волосся, м'ясо, квашені овочі, сіно, ягоди — все треба було здавати до рейху. Звичайно, за все це платили, але не за ринковими цінами. Якщо, скажімо, в Києві восени 1941 р. 1 кг картоплі коштував один карбованець, то за здану німецькій владі платили 35 копійок. У Рівненській області було введено податок на собак — 225 крб. щорічно, на кішку — 100—150 крб., коня — 300 крб. Низькою була оплата трудодня — по 436—661 грамів зерна. Але використовувались й заохочувальні заходи: повертали хати розкуркуленим селянам, розподіляли серед населення промислові товари, знімали держпоставки, нагороджували землею та худобою (якщо боролось населення з партизанами), преміювали за добру працю горілкою, тютюном, грошима, почесними грамотами. Влітку 1942 року вийшла секретна постанова, згідно з якою вивезені до Німеччини українці діставали право подавати заяви про наділення земельними угіддями в Україні.
Згідно з розробленою німецькими й українськими економістами в 1942 році «Іван-програмою» було розширено посіви соняшнику, кок-сагизу, лікарських трав, на площі 100 тисяч гектарів культивували бавовну.
З кінця лютого 1941 до кінця вересня 1943р. керівництво Німеччини обговорювало проблему щодо права селян окупаційних зон на приватне володіння землею. Якщо в Прибалтиці, Галичині, Криму до кінця 1943 р. багато селян реалізували це право (в Галичині німці визнавали селянську земельну власність до 20 гектарів), то в центральній, східній та південній Україні питання практично так і не вирішилося. Хоч упродовж 1942—1943 років німецька адміністрація розраховувала реорганізувати в Україні по 10—20 відсотків колгоспів у так звані «хліборобські спілки», в яких господарі б мали власну землю, та до травня 1943 р. цей задум було реалізовано лише наполовину. До того ж цей скромний успіх було досягнуто у прифронтовій смузі, щоб дещо пом'якшити рівень опору окупантам. Заважали його виконанню грандіозні проекти створення в Україні тисяч фермерських господарств, які належатимуть німецьким воякам — переможцям СРСР. Звичайно, було проігноровано складений у березні 1943 р. таємним дійсним радником Р. Рідлем на замовлення еліти концерну Фарбеніндустрі план, за яким пропонувалося створити велику Україну з власними збройними силами, інтегрувавши її до «нової Європи».