Гітлерівці розраховували вивезти до Німеччини 15 мільйонів робітників з окупованих регіонів СРСР. З цією метою в Україні було створено 110 «бюро праці». Спершу тих, хто виїжджав до рейху (1943 року це буди в основному добровольці), проводжали з піснями й музикою. Скажімо, з Проскурова, Первомайська, Умані та інших місцевостей за 1942 рік виїхало добровільно 80—90 відсотків молодих людей, а з Києва чи Харкова — значно менше (хоча в Києві з 330 тисяч дорослих працювало лише 40 тисяч, в Харкові — дещо більше). Ще восени 1941 р. з Кривого Рогу згодилися їхати на роботу до рейху 6 тисяч шахтарів.
Але після одержання розпачливих листів з Німеччини про важке життя, здирства й знущання (хоч було чимало листів і протилежного змісту) потік добровольців вичерпався. З весни 1943 р. німці й поліцаї проводять облави, виловлюючи молодь. За ухиляння від відправки до Німеччини в Миколаєві було повішено 10 громадян, у Дніпропетровську 9-ти дали каторгу. Молодь тікала в ліси, і влітку 1943 р. на Київщині й Полтавщині в них переховувалось до 90 тисяч осіб. Багато людей ховались в лісових нетрях Волині, Житомирщини, Рівненщини, Миколаївщини, Херсонщини, Чернігівщини. Полтавчанин Є. Чекай тікав з ешелону 12 разів. Молодь робила самокаліцтво, обливали ноги окропом, від чого температура підскакувала до 40 градусів, вводили до штучних ран отруйні речовини — лише б не їхати до Німеччини. Купували в рейху робітника зі Сходу за таку ціну, яку платили за пальто, а робітниця коштувала так само, як поганенькі черевики. На правому боці грудей невільники носили напис “Ost”, працювали по 14—16 годин на добу. Якщо німецька робітниця одержувала по 3,5 марки щоденно, то східна — 3 марки щомісячно. В таборі для українців у місті Галле на їжу собаці відпускалося 20 марок, а українцям -— по 22,5 марки. На превеликий жаль, коли в Німеччину вступила Червона Армія, вона виявила до остарбайтерів нічим не виправдану жорстокість, особливо до дівчат: їх примусили йти пішки в Україну, всіляко принижували, ґвалтували, били, знущались. За даними з шести областей України на батьківщину не повернулась третина остарбайтерів, а з республіки їх було вивезено понад три мільйони.
Трагічно склалася доля військовополонених. З перших днів перебування в полоні червоноармійців били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50— 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8—10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводилася жахливо: лише між селами Миколаївка та Степанівка на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис “KGF”. Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих же полонених, а ззовні — українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довір'я німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агресивно. У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки «руського хліба», який на 50% складався з житнього борошна, на 20% — з буряків, на 20% — з паперу, на 10% — з соломи. За допомогу полоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500 г картоплі й овочів, 93 г м'яса та жирів, 80 г крупи. Незважаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні госпіталі — С. П. Белканія (Вінниця), Д. С. Мазура (Краматорськ), І. Г. Алексєєва (Житомир), О. І. Мещанінова (Харків) та інших, на території України загинуло близько 1,4 мільйона радянських військовополонених.
Населення великих міст голодувало, починаючи з пізньої осені 1941 року: 1942 р. на Благовіщенському базарі міста Харкова 1 г золота високої проби коштував 100 крб., а 1 кг хліба — 250 крб. у 1941; а в 1942 році — 140 крб., 1 кг масла — 8 тисяч крб., 1 кг сала — 750 крб. і т. д. За діадему з 37 діамантами можна було одержати 200 кг муки, 2 кг цукру, 2 кг сала. З весни 1943 р. окупаційна влада посилила боротьбу зі спекуляцією, частину заробітної плати у зв'язку з інфляцією місцевим робітникам видавали продовольством, було введено 6—12-денні щорічні відпустки, термін оплати бюлетеня у зв'язку з хворобою підвищено до 26 тижнів зі збереженням половини середньої зарплати, призначалися пенсії при загибелі на роботі годувальника сім'ї, забезпечувалося медичне обслуговування робітників і службовців, розширювалася мережа дошкільних установ на підприємствах. Але більша частина населення України у зв'язку з пограбуванням краю, примусовою відправкою молоді в Німеччину, розстрілами заручників, поразками вермахту на фронтах на той час була налаштована на користь відновлення радянської влади.
А. Розенберг вважав, що діти в Україні повинні навчатися 4 або 7 років, а найбільш обдаровані — потій у фахових та вищих учбових закладах. Реально левова частина шкіл при окупантах були 4-класними, але, скажімо, в Житомирському окрузі 80% дітей шкільного віку навчалися, причому штраф за невідвідування школи був від 300 до тисячі карбованців. У районі Полтави на початку 1942 р. працювало 138 шкіл, у Гуляйполі одна школа припадала на 900 жителів. У Галичині працювали ремісничі, промислові, торговельні, сільськогосподарські школи, 12 українських гімназій. 1942 року у Львові почали функціонувати п'ять вузів, але мова викладання була німецька, лише в кінці кожної лекції резюме підбивалося упродовж 10 хвилин українською, причому студенти між собою теж спілкувалися мовою завойовників. Ректорами вузів призначалися найчастіше німці чи фольксдойчі, а українці — деканами. Хоча, скажімо, в Одеському університеті, що відкрився 14 лютого 1942 року, ректором став професор П. Часовников, кількість студентів тут в кінці 1943 р. становила 2060, тобто лише на 440 менше, ніж за радянської влади.
З липня 1943 р. у Львові діяв Союз українського студентства Галичини, який видавав газету «Студентський прапор». Досить плідно працювали професори: І. Крип'якевич, В. Симонович, доктор І. Свєнцицький, академік М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат.
Але характерно, що за період окупації в жодному вищому учбовому закладі не було випуску спеціалістів з дипломами.
У Галичині нацисти досить прихильно ставилися до прагнення українців подолати наслідки полонізації, маючи на меті посилити протистояння між обома націями. Якщо ОУН(м) вели так звану реальну політику, щоб зберегти національно-культурний потенціал», то ОУН(б) проводила ідейне виховання, створювала власні збройні сили, орієнтувалась на політичну роботу.
У генерал-губернаторстві (колишня західна Польща) діяв Український Центральний комітет. Головна рада опікунства (для поляків), Європейська суспільна самодопомога. 1943 року створені під наглядом УЦК дитей садки охопили 70% українських сіл та 60% дітей дошкільного віку. У Львові відкрився Літературно-мистецький клуб, замість «Просвіт» діяли Українські освітні товариства під контролем німецької влади. Значна наукова робота проводилась в Українському національному музеї, бібліотеці Наукового товариства імені Т. Шевченка, де працював відомий бібліограф В. Дорошенко. Тисячі публікацій видало «Українське видавництво» у Львові та празьке видавництво Ю. Тищенка. Виходили твори Є. Маланюка, Ю. Буревія (С. Гординського), Т. Осьмачки, І. Коваліва, В. Чапленка, А. Любченка, Б. Лепкого та інших. На літературному конкурсі 1944 року першу премію одержав І. Багряний за роман «Тигролови». Львівський оперний театр, що працював в основному для німців, дав до початку 1944 року 750 вистав і 68 концертів симфонічного оркестру, на яких були присутніми 600 тисяч глядачів.
На початку 1943 р. київські й харківські артисти організували в Києві театр музики й драми, бо їх не задовольняв режим у Київському оперному театрі, де керував зять Е. Коха — Й. Брюкнер. Харківський драмтеатр гастролював у Полтаві, в Одесі працювали чотири театри, в Києві гриміла студія «Гроно» П. Коваленка. До березня 1943 театр імені І. Франка в Станіславі
дав 43 вистави різних жанрів.
У період окупації в Україні виходили 150 газет і журналів, працювало 15 радіостанцій — природно, під суворою цензурою фашистів. Діяли Український кооперативний банк. Українська кооперативна спілка, в Галичині — богословська академія і Богословське наукове товариство. Союз українських купців. Об'єднання праці українських журналістів. Спілка українських музикантів та інші товариства.
Симптоматичний репертуар київських кінотеатрів у травні 1942 року: «Таковы уж зти мужчини», «Триж-ды свадьба», «Первая любовь», «Свадебная ночь втро-ем», «Да, люблю тебя», «Свадьба с препятствиями» тощо. Люди хоч на час сеансу забували, що понад 200 г хліба на добу одержати неможливо...