І січня 1942 р. у Вашингтоні відбулася нарада дипломатичних представників 26 держав, на якій була підписана «Декларація об'єднаних націй». Учасники Декларації зобов'язувались не укладати сепаратного перемир'я або миру: ворогом і визнали за необхідне створення у 1942 р. другого фронту в Європі.
Успішний розвиток подій на радянсько-німецькому фронті стимулював дії урядів США та Англії щодо зміцнення союзних відносин.
25 травня 1942 р. у Лондоні був підписаний англо-радянський союзницький договір, перша частина якого визначала завдання спільного ведення війни проти фашистського блоку. Передбачалось, що сторони надаватимуть допомогу одна одній у війні, не вестимуть переговорів, не укладатимуть перемир'я чи миру з країнами фашистського блоку без згоди на те обох сторін. Друга частина договору обумовлювала стосунки СРСР і Англії після війни. З метою збереження миру і відсічі можливій агресії сторони взяли на себе зобов'язання співпрацювати між собою та іншими членами антигітлерівської коаліції у післявоєнний період, не прагнути до територіальних завоювань, не втручатися у внутрішні справи інших держав, надавати одна одній економічну та військову допомогу. Договір укладався строком на 20 років, замінивши англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.
11 червня 1942 р. у Вашингтоні був підписаний радянсько-американський договір про принцип взаємної допомоги у веденні війни. Була досягнута повна домовленість щодо невідкладних завдань створення другого фронту в 1942 р. Ці два договори остаточно оформили антигітлерівську коаліцію.
На початку 1943 р. Черчілль і Рузвельт повідомили Москву, що другий фронт у Європі буде відкрито у серпні-вересні 1943 р. Але в травні на секретній нараді у Вашингтоні вони відмовилися і від цього нового терміну.
Внаслідок англо-радянського договору, 26 серпня до Ірану було введено об'єднані англо-радянські збройні сили, де гітлерівська агентура створила небезпеку для союзників і самого Ірану. Таким чином, союзники отримали важливі комунікації від Персидської затоки до Каспійського моря, забезпечивши поставки до Радянського Союзу.
13. Підписання антикомінтерновського пакту між Німеччиною, Італією і Японією.
Маючи спільні інтереси фашистським державам необхідно було об’єднуватися в одну єдину вісь. Як заявив Муссоліні в своєму виступі від 1 листопада 1936 року, в якій йшлося про вертикаль Берлин-Рим навколо якої повинні об’єднатися інші европейські країни. 25 листопада в Берліні було підписано німецько-японська “Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу” та додатковий протокол до нього. Сторони зобов’язались 5 років підтримувати співпрацю направлену на обмін інформацією про діяльність комінтерну, та приймати дії проти осіб причетних до діяльності Комінтерну. Восени 1937 року посилилась дипломатична активність Італії, яка хотіла вступити до антикомінтерновського пакту як рівноправний учасник. Її прохання задовольнили 6 листопада 1937 року Берліні. Вона приєдналась до пакту. Так виникла потужна вісь Берлін-Рим-Токіо яка в подальшому направить свої зусилля для розпалювання світової війни.
14. Аншлюс Австрії.
Після оформлення блоку агресивних держав вступила в новий етап агресія фашистської Німеччини. У 1937 році Гітлер прийняв рішення про прискорення підготовки до захвату Австрії. 11 березня 1938 року за наказом Гітлера біла вироблена директива про вторгнення німецьких військ в Австрію. В той же день Гітлер в ультимативній формі звернувся до австрійського уряду з вимогою передати владу Зейс-Інкварту. Австрійський уряд задовольнив цю пропозицію і видав указ своїм військовим про не чинення опору німецьким військам. Але офіційного поводу для вступу німецьких військ поки що не було. Тоді Гітлер віддав наказ Зейс-Інкварту, щоб той звернувся до Німеччини з проханням о допомозі про встановлення в країні порядку. Вранці 12 березня 200 тис. німецьких солдат без бою ввійшли до Австрії. Наступного дня було сформовано новий уряд, який прийняв закон проголошуючи Австрію німецькою землею. На початку квітня США, Англія та Франція ліквідували свої дипломатичні місії у Відні, визнавши тим самим аншлюс Австрії. Таким чином вони сприяли Німеччині активізувати свої подальші агресивні дії.
15. Мюнхенська змова.
На виборах 1935 р. судетсько-німецька партія домоглася значного успіху, що дало змогу їй отримати 44 мандати у палаті депутатів. У державі посилилась діяльність профашистської «п'ятої колони». Німецькі організації домагалися автономії Судетської області й приєднання її до складу Німеччини. На початку 1937р. уряд Чехословаччини підписав з німецькими партіями, що створювали коаліцію, угоду, обіцяючи Судетам економічну допомогу. Німцям обіцяли пропорційне представництво в державному апараті. Однак їхній лідер Генлейн виступав проти цієї угоди. Генлейнівці стали на шлях підготовки збройного заколоту, створюючи загони штурмовиків. У квітні 1938 р. на з'їзді Судегтсько-німецької партії в Карлсбаді було висунуто вимогу «автономії» Судетської області, надання німцям кількох міністерських постів тощо.
Уряд Чехословаччини, очолюваний лідером аграріїв Міланом Годжею, відкинув ці вимоги.
З середини травня 1938 р. німецькі війська у кількості не менше 10 дивізій були висунуті до чехословацького кордону.
Генлейн і його прихильники виїхали до Німеччини, де почали готувати свої загони для вторгнення у Чехословаччину. ІЗ вересня 1938 р. фашисти розпочали заколот у Судетській області. Однак чехословацькі війська швидко ліквідували виступ. У відповідь на це Гітлер виступив з вимогою передачі Судетської області Німеччині. В німецько-чехословацьких відносинах виникла гостра криза.
Чехословацький уряд виступив з четвертим планом Бенеша, згідно з яким усім національним меншинам надавалась повна рівноправність, встановлювалось пропорційне представництво у місцевих і загальнодержавних органах управління. Англія і Франція підтримали таку політику. Але Німеччина і гейнлейнівці були проти. Вони не відмовилися від своїх вимог. Над Чехословаччиною нависла реальна загроза німецького вторгнення.
Англія і Франція вчинили справжній тиск на чехословацький уряд, щоби він пішов на поступки фашистам. Вони рекомендували президенту Е. Бенешу передати Німеччині ті області, де переважало німецьке населення. 21 вересня 1938 р. уряд Годжі погодився з англо-французькими рекомендаціями. Та внаслідок масового незадоволення, що вилилося у велику демонстрацію в Празі, 22 вересня кабінет міністрів пішов у відставку. Новий уряд «національної оборони» генерала Я.Сирови оголосив загальну мобілізацію і відмовився вивести війська з прикордонних з Німеччиною районів.
29-30 вересня у Мюнхені на конференції глав урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії Чехо-Словаччині було запропоновано передати Німеччині Судетську область, а деякі території — Польщі й Угорщині. Празький уряд прийняв цей ультиматум. У відповідності до Мюнхенської угоди 1 жовтня 1938 р. Німеччина отримала Судетську область та прикордонні з Австрією райони. Скориставшись ситуацією, Польща загарбала район Тешинської Силезії, а Угорщина — частину південної Словаччини і Закарпаття.
11 жовтня 1938 р. українські сили створили Перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з А.Бродієм. 25 жовтня 1938 р. уряд Підкарпатської Русі очолив А. Волошин, якого підтримували озброєні українські загони «Карпатська Січ».
16. Диктатура Примо де Ривери в Іспанії.
Прийшовши до влади, генерал де Рівера замість звичайного уряду створив військову директорію, запровадив сувору урядову цензуру, заборонив ІКП.У своїх діях Прімо де Рівера спирався на військових, яким надав ряд привілеїв. Водночас він почав репресії проти автономістських настроїв серед басків, каталонців та галісійців. В Іспанії було встановлено профашистський режим, який спирався на Патріотичний союз, вояччину та великих землевласників. Тиск демократичних сил, наростання загального незадоволення примусило диктатора замінити військову директорію цивільним урядом, але це не врятувало кабінет реакційного генерала від політичного та економічного фіаско. Ліві партії вели проти режиму безперервну боротьбу. Зростав вплив профспілок. Знову по всій країні розгорнулися терористичні акти анархо-синдикалістів. Виявляло своє невдоволення безземельне селянство. Навіть середній клас почав відходити від диктатора. Прімо де Рівера гарячково шукав виходу з політичної кризи і навіть робив спроби демократизації режиму. Зокрема, він виступив за скликання Національної асамблеї, що мала виконувати роль кортесів, проте це не врятувало генерала. Навіть генерали-реакціонери відійшли від Прімо де Рівера, щоб не скомпрометувати себе. В січні 1930 р. уряд Прімо де Рівера подав у відставку. Крах політики реакціонерів був очевидний. Стабілізувати ситуацію в Іспанії профашиськими методами не вдалося.
17. Буржуазно-демократична революція в Іспанії. Періодизація.
Падіння диктатури генерала де Рівера активізувало демократичні та ліві партії країни. Зокрема, комуністи висували лозунги збройної боротьби та встановлення диктатури пролетаріату. До рішучих дій закликали іспанських трудящих і республіканські партії, які в серпні 1930 р. підписали Сан-Себастьянський пакт про єдність дій у боротьбі за повалення монархії і проголошення Іспанії республікою. Вони створили революційний комітет, який мав організувати військовий переворот. Але вірні королю війська, скориставшись неузгодженістю дій між заколотниками, ліквідували змову й розстріляли її організаторів.