Беніто Муссоліні (1883—1945) був засновником першої у світі фашистської партії. У молоді роки Муссоліні був соціалістом, але в роки світової війни він зайняв крайні націоналістичні позиції. У 1919 р. Муссоліні створив фашистську партію з колишніх ветеранів першої світової війни. Термін «фашизм» походить від латинського слова «фасцес», що означає «в'язанку прутів» навколо сокири римських лікторів. У Римській імперії це був символ авторитету і єдності. З давньоримської історії Муссоліні запозичив і гасло «Все — для держави, нічого поза державою і нічого проти держави», завданням якого було об'єднання італійської нації. Фашистський дуче (вождь) правив Італією з 1922 р. по 1943 р. 28 квітня 1945 р. Б.Муссоліні був схоплений і за присудом військового трибуналу Фронту національного визволення страчений італійськими партизанами.
На парламентських виборах, що відбулися у травні 1921 р., соціалісти і комуністи разом вибороли 148 мандатів, католики — 108, а партія Муссоліні— 35. Ліві партії організовували дружини самооборони, чинили опір фашистам, але протистояти наступу партії Муссоліні не змогли.
Фашисти відкидали демократію, вважаючи, що багатопартійна система веде до руйнації держави. Сильний тиск вони чинили на соціалістів і комуністів. У своїй програмі фашисти захищали приватну власність і приватне підприємство. В зовнішній політиці виправдовували загарбницькі війни і підкорення слабших націй. Велика буржуазія підтримала плани Муссоліні щодо мілітаризації країни, оскільки це давало їй додаткові прибутки. У своїх промовах вождь італійських фашистів прославляв велич Римської імперії та необхідність її відродження. Ця ідея особливо імпонувала італійській молоді, викликала ентузіазм багатьох італійців.
Восени 1922 р. фашисти захопили муніципалітети в Мелані та Болоньї. Згодом до їх рук перейшли органи міського самоврядування інших міст Італії. 27-28 жовтня того ж року фашисти організували «похід на Рим». Десятки тисяч прихильників дуче рушили в столицю, знищуючи по дорозі профспілкові центри і відділення лівих партій. Уряд країни не спромігся застосувати проти фашистів військову силу. Муссоліні, діставши підтримку серед промислово-фінансових кіл та молоді, успішно йшов до влади. Король Італії Віктор Еммануїл II 1 під тиском Генеральної конфедерації промисловості прийняв відставку кабінету Факта і доручив Муссоліні сформувати новий уряд. Сталося Це ЗІ жовтня 1922 р. Новий уряд був коаліційний, але всі провідні міністерства перебували в руках фашистів.
24. “Корпоративний режим” в Італії.
25. Зовнішня політика. Напад на Ефіопію. Союз з Німеччиною.
«Ми маємо право на імперію», — говорив Муссоліні. У 1924 р. він підписав договір з Югославією, яка змушена була повернути Італії Рієку. Далі фашистська експансія була спрямована на Албанію і фактично призвела до встановлення над нею протекторату Італії. Використовуючи сприятливе міжнародне становище, дуче розпочав колоніальну експансію.
У країні велася широкомасштабна фашистська пропаганда війни, відбувався процес мілітаризації економіки. У 1934 р. було прийнято закон про воєнізацію нації, який поклав початок зростанню чисельності збройних сил. Все доросле населення залучалось до військової підготовки. В тому ж році почалися прикордонні сутички з Ефіопією, яка до 1896 р. була італійською колонією. Ефіопський уряд звернувся до Ліги Націй з проханням захисту від агресора, але належної підтримки не отримав. Народ Ефіопії чинив мужній опір італійським загарбникам, але протистояти озброєній до зубів італійській армії довго не міг. У травні 1936 р. італійські війська завоювали Аддіс-Абебу, столицю Ефіопії, і король Віктор-Емануїл III був проголошений її монархом. Невдовзі фашисти завоювали всю Ефіопію. Нарешті Ліга Націй закликала до санкцій проти агресора, її членам заборонялося продавати зброю Італії. Але продаж нафти для Муссоліні (чого він найбільше боявся) не припинявся. Даремно ефіопський імператор Хайле Селасіє домагався санкцій проти Італії. Недалекоглядна політика Англії та Франції підштовхнула уряд Муссоліні до ще більш агресивних дій. У 1936 р. Гітлер і Муссоліні направили свої війська проти іспанських республіканців, підтримавши фалангістів генерала Франко.
Італійський дуче користувався підтримкою Німеччини й став найближчим союзником німецького фюрера. У травні 1933 р. Муссоліні висунув проект «пакту чотирьох», до якого мали ввійти Італія, Німеччина, Англія та Франція. Але, як відомо, в парламентах останніх двох держав цей договір не був ратифікований і не набрав чинності.
Великі держави — СРСР, США, Англія та Франція — не робили достатньо рішучих кроків, щоб зупинити розповзання фашизму і наростання загрози війни. Зближення між двома великими фашистськими державами призвело до підписання між ними у жовтні 1936 р. протоколу, який сформував «вісь» Берлін — Рим. У листопаді 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, що був укладений між Німеччиною та Японією. «Вісь» Берлін — Рим перетворилася в трикутник Берлін — Рим — Токіо. В грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй. Незважаючи на загрозу війни, Англія й Франція пішли на компроміс із фашистськими лідерами. 29—30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція, учасники якої погодилися на окупацію та розчленування Чехословаччини. Договір між Італією та Німеччиною від 22 травня 1939 р. про воєнну взаємодопомогу фактично ліквідував попередні угоди з великими державами. Італія стала на шлях розв'язання другої світової війни.
26. Підсумки першої світової війни для Німеччини.
Восени 1918 р. після капітуляції всіх союзників Німеччини стало очевидним, що війна для неї програна. Імператор Вільгельм II, військове командування гарячково шукали виходу з катастрофи, що наближалася. Робилася спроба створення коаліційного уряду, злиття військової влади з цивільною, було пом'якшено цензуру. Але ці заходи уже не могли стабілізувати становище в країні, а союзні армії здобували перемогу за перемогою. На урядовій конференції у Спа, що відбулася 29 вересня, було вирішено шукати контактів з Антантою для проведення мирних переговорів. Новий канцлер Макс Баденський 4 жовтня 1918 р. відправив першу телеграму американському президентові Вільсону з проханням укласти перемир'я. Вільсон також надіслав німецькому урядові кілька нот, що вимагали від Німеччини значних поступок.
Імператорський уряд прагнув укласти мир на основі «14 пунктів Вільсона», але союзники зажадали повної капітуляції Німеччини. 4 листопада 1918 р. німецька делегація прибула у ставку французького головнокомандувача маршала Фоша, яка розміщувалася у Комп'єнському лісі. Тут німецьким делегатам були продиктовані умови перемир'я, підписані 11 листопада 1918 р. Військові Дії на всіх фронтах були припинені. Перша світова війна закінчилася. Німецькі лідери, щоб пом'якшити гіркоту поразки оголосили, що Німеччину примусила підписати перемир'я революція.
27. Веймарська республіка. Німеччина у першій половині 20-х років.
ЗІ липня 1919 р. Установчі збори схвалили конституцію Німецької республіки, яка одержала назву Веймарської (від імені міста, де її було прийнято). В Німеччині була юридичне ліквідована монархія і встановлена республіка. Вся країна ділилася на землі, які мали своє окреме законодавство, свої ландтаги. Центральний уряд дістав дуже широкі права у порівнянні з конституцією 1879 р. Особливі повноваження мав президент, який міг відмінити всі демократичні свободи, видавати надзвичайні закони, застосовувати збройні сили у випадку внутрішньої політичної кризи. Важливим пунктом Веймарської конституції було положення про недоторканість приватної власності.
Німецький післявоєнний уряд міг що завгодно обіцяти своєму народові, окрім поліпшення його життєвого рівня. Втрата вугільних шахт та металургійних заводів Лотарінгії, згортання військової промисловості, демобілізація армії викликали масове безробіття. Країна потребувала промислової сировини, продовольства, палива. Величезний внутрішній борг, бюджетний дефіцит спричинили інфляційні процеси. Посилилося зубожіння народних мас. Водночас власники німецьких банків та концернів протягом 1919—1923 рр. перевели за кордон понад 15 млрд. марок у золотій валюті.
Складне економічне становище посилювало соціально-політичну дестабілізацію німецького суспільства. Проти правих соціал-демократів та республіканців, силами яких був сформований післявоєнний уряд Німеччини, виступило ряд так званих «добровольчих формувань» й таємних воєнізованих товариств: бригада Ерхардта, Балтійська оборона, загони Хейдебрека, Россбаха, товариства «Консул», «Вікінг» тощо. Вони формувалися з офіцерів і унтер-офіцерів кайзерівської армії.
Заходи Г.Бауера 1920 р. щодо скорочення рейхсверу спричинили заколот монархічне настроєних сил опозиції. Повстання «Чорного рейхсвера» очолив генерал Лютвіц. ІЗ березня 1920 р. його загони добровольців зайняли Берлін. Президент Еберт не зміг зупинити змовників і втік з столиці. Путчисти сформували свій уряд на чолі з поміщиком Каппом. Проте монархістам не вдалося втриматися при владі. Невдовзі путч розгромили загони Червоної гвардії, утворені повсталими робітниками Берліну.
Путч Каппа-Лютвіца спричинився до загальнонімецького страйку, який в Рурі переріс у збройне повстання. Заходами новообраного глави уряду Г.Мюллера страйк було припинено, загони Червоної гвардії виведені у нейтральну зону. Це дало змогу урядовим військам здійснити жорстоку розправу над робітниками Руру. Проте повстання та страйки не припинилися.