Педагоги, що належали до ВОУУБ вирішили взяти активну участь у виборах до Буковинського сейму 1911 р. Провести вчительські кандидатури до сейму без підтримки політичних партій було неможливо, тому керівництво “Вільної організації” вирішило піти на компроміс із українськими націонал-демократами. Саме їх ця вчительська організація найчастіше критикувала на сторінках свого фахового часопису “Каменярі”. Віче українського учительства, скликане крайовою екзекутивою “Вільної організації” 5 лютого 1911 р. висунуло двох кандидатів у депутати від своєї організації. Ними стали К. Даниляк та І. Карбулицький [32]. Після переговорів із М. Васильком їх було включено в списки претендентів на депутатські мандати від народців. Більшість політичних сил краю негативно оцінили такі дії: “ціле учительство попало в ганблячу політичну зависимість” [33]. Проте, вже 11 березня 1911 р. К. Даниляк та І. Карбулицький зняли свої кандидатури, відчуваючи брак підтримки серед майбутніх виборців [34]. М. Василько у своєму листі, у відповідь на такий політичний крок народних вчителів, назвав його розумним та виваженим [35]. Вже-ж таки депутатом сейму став один український вчитель початкової школи М. Гаврищук (член ВОУУБ), який балотувався в списках соціал-демократичної партії [36].
Отож, вчительство як в Галичині, так і на Буковині доклало чимало зусиль аби мати своїх представників у законодавчих органах держави. Проте, більшим успіхом в цьому плані увінчалася політична діяльність буковинського вчительства, хоча політичні організації, що брали участь у виборах, допустили чимало помилок та прорахунків, що не завжди дозволяло їм реалізувати свої плани. Слід сказати й про те, що такі депутати парламенту та крайових сеймів як О. Барвінський, А. Вахнянин, О. Попович, Є. Пігуляк, С. Смаль-Стоцький та ряд інших були педагогами за фахом та активними учасниками українських вчительських товариств, хоча вважалися лише представниками політичних партій.
Політична діяльність педагогів дуже часто не знаходила розуміння з боку державних органів влади. 19 і 20 серпня 1913 р. на засіданні виконавчого комітету “Союзу слов’янського вчительства в Австрії” (його члени були: ВПУВ та ВОУУБ) було обговорено серед інших питань і реферат народного вчителя п. Скаля на тему “Громадянські права вчителя і свобода його совісті”. Чеський педагог зібрав чимало матеріалу, який переконливо доводив, що постанови Основного державного від 21 грудня 1869 р. про права громадян держави по відношенню до народного вчительства існують тільки на папері, бо їх обмежують положення державних та крайових законів, різні міністерські розпорядження, постанови крайових шкільних рад і найбільше звичайно дії представників державної влади, які дуже часто безпідставно карали педагогів за їхні політичні переконання. Було вирішено до кінця травня 1914 р. зібрати всім слов’янським вчительським організаціям детальний матеріал з цього приводу, обговорити його на з’їзді слов’янських педагогів у Празі в 1915 р. та видати окремою брошурою [37].
Якщо б військові події не перешкодили цьому, то педагоги Галичини зібрали б величезну кількість прикладів упередженого відношення влади до тих, хто брав активну участь у політичному житті краю. Публікації у вчительських періодичних виданнях та листи педагогів до депутатів сейму та парламенту зі скаргами і проханнями про допомогу яскраво свідчили про це. Саме тому члени товариства ВПУВ вимагали скасування параграфу 9 крайового шкільного закону від 1873 р. Адже саме це гарантувало б педагогам, що їх не буде покарано за політичну чи культурну діяльність в громадах [38]. Проте, ні скасування вищезгаданого положення галицького крайового закону, ні прогресивного дисциплінарного законодавства народні вчителі Галичини не одержали, незважаючи на те, що вони їм були вкрай необхідні.
Відношення представників державної влади Буковини до політичної діяльності педагогів було набагато ліберальнішим і несправедливі адміністративні покарання тут були рідкістю [39]. Щоб освітяни мали гарантію і надалі, що їх не будуть карати за ті чи інші політичні погляди вчительські організації (“Українська школа”, ВОУУБ та інші) виступали за прийняття демократичного дисциплінарного закону. Саме тому 28 грудня 1903 р. законопроект, що вводив крайові та повітові дисциплінарні суди, склад яких формувався учительськими повітовими конференціями був підтриманий депутатами в сеймі. Газета Буковина з цього приводу написала: “Суддів будуть собі вибирати самі учителі і будуть мати над собою таку власть, на яку самі заслужили” [40]. Крім того законопроект гарантував педагогам захист їхніх конституційних прав. В параграфі 1 було записано, що реалізація політичних прав вчителями не може бути предметом дисциплінарного слідства. Неменш важливим було те, що із числа адміністративних покарань було вилучене таке як “службові перенесення” [41]. “Закон в справі дисциплінарного трактування учителів громадських народних шкіл” не одразу був підписаний імператором і з численними зауваженнями був повернутий до Буковинського сейму на доопрацювання. Все ж таки в результаті педагоги Буковини одержали демократичне дисциплінарне законодавство, яке захищало їх права, в тому числі й політичні [42].
Вчителі Галичини взяли активну участь у мітингах, які організовувалися в Австро-Угорщині і вимагали демократи виборчого закону до парламенту. Талановита письменниця та вчителька, активна учасниця товариства ВПУВ Марійка Підгірянка пригадує, як саме вчителі організовували віча і пояснювали суть виборчої реформи до парламенту: “ми вимагаємо таких виборчих законів, щоб усі чоловіки й жінки селяни, робітники, хоча би й найбідніші мали право віддати свій голос особисто за таку людину, яку знають, яка жиє з народом, співчуває його недолі і прагне домогтися кращого життя для нього”. Це демонструє, яку важливу роль відігравало вчительство в сільській місцевості, в доступній формі пояснюючи інколи навіть неписьменним людям, як вони можуть впливати на політичне життя суспільства [43].
Серед частини буковинських вчителів були поширені ідеї автохтонства, які з новою силою почали розповсюджуватися в краї на початку ХХ століття. Слід сказати, що керівні органи таких педагогічних організація як ВОУУБ та Товариство учителів вищих шкіл ім. Сковороди різко засудили їх, справедливо мотивуючи це тим, що не слід протиставляти українців, що живуть в різних коронних краях та державах, адже за таких переконань будувати в майбутньому власну державу чи навіть автономію в складі Австро-Угорщини буде дуже важко [44].
Українські педагогічні товариства активно включилися в роборту спрямовану на реалізацію та захист своїх політичних прав, вели пропагандиську діяльність в цьому напрямку серед населення, в першу чергу сільського. Їхня громадська позиція суттєво вплинула на демократизацію суспільних процесів у державі. Тісна співпраця із українськими політичними партіями посприяла тому, аби вимоги педагогів вносилися до їхніх програмних засад і ставали предметом загальнонародного значення, на яких робився наголос під час передвиборих кампаній. Загалом українські вчителі, які прислухалися до закликів керівних органів своїх педагогічних організацій чимало зробили для підтримки під час виборів демократичних партій та їхніх депутатів, чим суттєво вплинули на збільшення українського представництва в законодавчих органах влади. Депутати, що були представниками народних вчителів могли вибороти мандат до парламенту чи сейму завдяки підтримці впливових політичних сил, проте їхня діяльність в представницьких структурах продемонструвала громадянську зрілість та виважаність і посприяла підвищенню авторитету педагогів у державі. Частково вдалими були також вимоги вчителів прийняти такі правові документи, які б унеможливили обмеження їхніх політичних прав. Отже, ряд українських педагогічних організацій (ВПУВ, ВОУУБ та інші) стали вагомими чинниками в політичному житті держави в передвоєнний період, які реально впливали на суспільні процеси.
1. Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905-1930. – Львів, 1932. – с. 38.
2. Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905-1930. – Львів, 1932. – с. 39.
3. Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905-1930. – Львів, 1932. – с. 42.
4. Другий краєвий з’їзд українського народного учительства в Коломиї // Учительське слово. – 1912. – ч. 2. – с. 38.
5. Дображанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – на початку ХХ століття – Чернівці, 1999. – с. 270.
6. Справи краєві // Буковина. – 1905. – 11 серпня.
7. Руське учительство супроти політичної крізи на Буковині // Промінь. – 1905. – 1 липня.
8. Збори руского учительства Черновецького повіту // Буковина. – 1905. – 21 липня.
9. Засіданє учительського екзекуційного комітету // Буковина. – 1909. – 15 вересня.
10. Галіп Т. Буковина 1894-1914 // Українська загальна енциклопедія. – Львів - Станіслав - Коломия, 1934. – Т. 3. – с. 677.
11. Сімович В. Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог. – Львів, 1932. – с. 19.
12. Бачинський В. Наша школа в ярмі. – Львів, 1908. – 53 с.
13. Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905-1930. – Львів, 1932. – с. 72.
14. Шкільні справи на посліднім “Народнім З’їзді” в 1913 році // Учитель. – 1914. – 20 січня. – с. 151-153.
15. Шкільні справи на “Народнім З’їзді” в 1913 році // Учитель. – 1914. – 20 лютого. – с. 180-183.
16. З’їзд відпоручників українського народного учительства // Діло. – 1914. – 11 квітня.
17. Програма народовців, а дотеперішні хиби і єї проведенню // Буковина. – 1892. – 31 січня.
18. Смаль-Стоцький С. Політика реальна // Буковина. – 8 березня.