Це скоріше за все героїчний песимізм, близький до стоіцизму, притаманний філософії Хайдегера.
Шопенгауер не робить висновку, що в житті абсолютно все безнадійно. В оточуючому нас світі, на думку філософа відбуваються постійні повторення трагічних станів, і в цих повтореннях винна сама Воля. Невідмінним складовим елементом того варіанту "трагічної диалектики", який був створений Шопенгауером, є поняття провини Світової Волі.
Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійне, несвідоме, а потім свідоме гріхопадіння, і тільки частково воно спокутується стражданнями, що припадають на долю існуючих у світі істот. Усе діло Світової Волі само по собі злочин, хоч цей злочин сам по собі не розумний, здавалося б не може за себе відповідати, але створюючи здатний на породження живих істот космос, світ сам себе обдурює, відокремлюючи і віддаляюючи наслідки своїх дій від їх причини, проте це не могло його виправдати. Злочинник повинен бути покараним, і це означає, що йому належить покарати самого себе. У Шопенгауера Світова Воля внаслідок своєї первісної злочинності загрузла у злі і залишається виявити деяку хитрість у відношенні до себе, щоб звільнитися від зла і пов'язаних з ним стражданнь.
Звільнення повинно бути досягнуто самогубством Світової Волі. Привести до виконання вирок над Волею, а тим самим звільнити себе і людей від страждань, Воля не може, це можуть здійснити тільки люди, як складаюча ланка світа явищ. Ця їх діяльність буде повністю морально виправдана, тому що буде означати спокутування Волею провини перед собою.
Щоб досягти цього перш за все потрібно засобами філософського пізнання з'ясувати саму існуючу перед людьми задачу. Потім йдуть два ступеня самознищення Волі:
1. - естетичне споглядання;
2. - моральне самовдосконалення і, завдяки цьому, переробка своєї поведінки в належному напрямку. На
самій верхівці другого ступеня намічується перехід у стан близький релігійному самозреченню, і це, безумовно, при загальному атеістичному настрої Шопенгауера.
Таким чином створюється повна схожість до схеми, що виникла у датського філософа Серена К'єркегора, відповідно якій в житті пізнаючої істини людини послідовно змінюються естетичний, етичний, релігійний стилі життя. Вони складають різноманітні моделі людської поведенки і з них тільки останні обіцяє порятунок. Але це тільки віддалена подоба, тому що К'єркегор покладав сподівання на повернення до Бога, а Шопенгауер сподівається на те, що буде досягнуте повне знищення усього існуючого. Шопенгауер трактує песимізм, як такий настрій розуму, який складається на шляхах тверезого і відважного прагненя до істини. Волю він оцінює як невичерпне джерело всякого життя, яле разом з тим і як праматір усіх бід. Ідеал, якого прагне воля, недосяжний. І це зумовлює, відповідно Шопенгауеру, наші страждання. Щоб уникнути їх, вважливо відмовитися від бажання буття, життя насолоди. Шлях що веде до моральності, саме в тому і полягає, щоб воля обеззброєна розумом, звернулася б на саму себе.
На думку філософа, вчення про ствердження і заперечення волі складає сутність християнства, буддизму і, взагалі, усілякої справжньої моралі. Зокрема він посилається на стоїків, які пропонують, не забувати, про умови людського життя і завжди пам'ятати що наше буття, в сутності дуже сумна і жалюгідна доля, а біди, яким ми підвладні, справді не зчислені.
Шопенгауер підкреслює, що Христос, також, як і Будда, вчить, що людина вступає до життя грішною, і вона являє собою плід двох сліпих пристрастей. Іісус - людина, яка розуміє свою долю і тому добровільно жертвує тілом. Він, посуті, приглушує в собі волю до життя, щоб дух зречення і жертви увійшов в цей світ. На думку німецького філософа, католіцизм виявився більш
вірним духу Євангілєя, ніж протистантизм. Католіцизм приборкує волю шляхом целібату, обітниць, постів, милостині. Шопенгауер вважає, що християнство виявляє свою істиність в усіх версіях, що вона запозичує з арійського Сходу. Справжня і безсмертна сутність релігії Іісуса і Будди полягає у вченні про жертвування власної волі[12].
Етична програма Шопенгауера на свій лад досить послідовна. Так як Світова воля являє собою джерело зла, то її самознищення повністю моральне і необхідне. Оскільки знищення її можливе тільки через певну діяльність проходженних єю людей, морально необхідно скасувати їми волі дл життя самих собі. В цьому їх естетичний обв'язок.
Правда Шопенгауер засуджує усяке моральне незабов'язання в цьому пункті і вважає, що посилання на обов'язок приводить тільки до "рабської моралі", проте Шопенгауер сам не може не опелювати до зобов'язання в рішеннях людини відносно своєї поведінки. Власний шопенгауеровський "категоричний імператив" проголошує: змушуя себе нічого не робити з того,що бажається, потрібно роботи все те, чого не бажається. Зміст цього імперативу полягає в тому, що потрібно придумувати (стримувати) в собі волю до життя чи хоч би все більше і більше послаблювати її в собі. Подібно до Канта Шопенгауер виходить при оцінюванні вчинків не із їх характеру, а із спонуканих мотивів, які їх виликали. І він згоден з Кантом в тому, що обов'язково передумовою моралі є свобода волі людини; при тому,що свобода волі у Шопенгауера співпадає з необхідністю потойбічного буття.
Мораль за Шопенгауером складається із наступних елементів: покірне прийняття страждань, аскетична позиція по відношенні до власної особи, альтруестична установка по відношенню до інших людей і повне скасування егоїзму. Це означає, що по-справжньому моральна людина досягає свого роду атеїстичної "святості". Вона не вірить у бога, але поводить себе так, якщо б вірила і дотримувалася б його заповітів[13].
Естетика Шопенгауера викладена в його творі "Світ як воля і уявлення". Відправним пунктом шопенгауеровського вчення про мистецтво стала перша частина книги "Критика здібності мислення" (1789-1790) Канта, але у найголовнішому визначається характером філософської системи франкфуртського затворника.
Естетичне споглядання повинно повністю звільнене ід усякої зацікавленності у будь-яких утилітарно значущих результатах і незалежним від будь-яких егоїстичних почуттів. Ця теза відповідає положенням аналітики "прекрасного" у Канта.
Як вважає Шопенгауер, найвища мета мистецтва полягає в звільнені душі від спричиняємих під егоїстичними пристрастями страждань. Це частково наближається до ідеала так званої "атраксії" стародавніх греків, але не значенні епікурейців, у яких це поняття означало приємно-безтурботний стан душі, рівновага і гармонія цього психологічного і тілесного життя, і не в значенні стоїков, бачивших в атраксії звільнення від страха і мужнє примирення із наближаючимися бідами і нещастями. Скоріши тут намічається "атраксія" в її скептичному варіанті, яка співпадає з установкою на повну байдужість до благ та незгод. Кінцівка "Етики" Спінози, яка проголошує що усе "прекрасне" також важке як і "рідкісне" додає безсумнівно присутній в поглядах Шопенгауера на роль мистецтва людей в житті елітарний момент. Не кожна людина спроможна досягти морального стану в його естетичному звучанні, але тільки художньо просвітлений.
До сказаного естетика Шопенгауера незводиться. Мистецтво, відповідно думкам філософа, покликане приносити його споживачам дещо більше, ніж просте звільненя від страждань через досягнення рівнодушного відношення до життя: воно повинно втішати, тобто виконувати ту роль, яку приписували філософії Бощій і багато інших мислителів часів занепеду античної цивілізацїї, але втішаючи приносячи при цьому певну духовну насолоду.
Предметом мистецтва стають вищі ідеї. Естетичне переживання і споглядання, роблячи своїм змістом по можливості безпосередньо ідеї краси і піднесеного, залучати тим самим людину до проміжного між природою і Світовою Волею світу, який також, як і сама Воля, знаходиться поза часом і простором. Але тільки залучає, оскільки скульптура і живопис поза простором, а поезія та музика поза часом неможливі. Іншої дороги, крім мистецтва для пізнання світу ідей немає, а оскільки для цілей пізнання сутностей служить і філософія, отже і філософію потрібно визнати видом мистецтва[14].
Заключення.
Вчення про волю А. Шопенгауера розкриває погляди філософа на світ і місце в ньому людини з життевої позиції, що головним чинником в людині головною причиною всіх її дій і вчинків є воля.
Головні пункти вчення Шопенгауера - визначення поняття Світової волі,з'ясування того, як вона існує, як і де проявляються наслідки, яким вона є причиною; його анторопологічні, естетичні та етичні погляди.
Значної школи учнів Шопенгауер не створив. Але до числа його найбільших сподвижників можуть бути віднесені Ю. Фрауенштендт і П. Дейсен. Під його вплив підпав і Ю. Базен. Поєднати Гегеля з Шопенгауером, намагався у свєму варіанті всесвітнього песимізму Едуард Гартмен. Відголоски шопенгауеровської концепції виявляються у прагматика У. Деймса, французського "філософа життя" А. Бергсона, неогегел'янця Б. Кроче, нім. екзистенціаліста К. Ясперса, австрійського психоаналітика З. Фрейда. Ше ближче, ніж Фрейд до Шопенгауера підійшов інший психоаналітик - К.Г. Юнг. Але перш за все потрібно пригадати Фридріха Ніцше, котрий у молоді роки вважав Шопенгауера своїм наставником і третій розділ його "несучасних розмірковувань" (1874) так і називається " Шопенгауер-вихователь".
У 1911р. у Франкфурті-на-Майні було засновано Шопенгауеровське товариство, а з 1913 видається "Шопенгауеровский щорічник".
В наш час увага Шопенгауера знову посилалась і не тільки в Німеччині. Очікування ядерного і екологічного апокаліпсису і невпевненість, котрі затронули численні верстви інтелигенції, пробуджує знову ті почуття і настрій, які охоплювали великого песиміста на протязі усього життя.