Реферат на тему:
НАЗВА УКРАЇНИ У СТАРОДАВНІХ ГЕОГРАФІВ
Назва території Україною не менш стародавня, як назва Руссю. Слово Україна місцевого простонародного походження і в своїй появі звязане з територією. Слово Русь невідомого походження і спочатку прикладалося до людей певного зайняття, а по тих людях перейшло на опановану ними територію, після чого перейшло і на иншу людність тої території. Слово Україна, бувши простонародним, потім зробилося і книжним, а слово Русь, ставши книжним, потім робилося і народним, хоч зробитися ним і не встигло.
Славяне розселились по ріжних місцях ще до Різдва Христового, а коли саме — не відомо. Ще до київського літопису вісти про славян ми стрічаємо у Геродота, Орігена, Птоломея і ин. Славяне розселялися родами по ріжних місцях, там змішувалися з тубольцями, потім приймали в себе кров тих племен, що приходили до них пізніше, і таким чином утворилися ріжні славянські, між собою окремі народности: московська, українська, польська, чешська, сербська, болгарська і ин.
Кожна з тих народностей має історію свого імени і історію назви своєї землі.
Московська народність утворилася з мішанини Славян з переважаючою кількістю фінських і урало-монгольських племен. Саме слово "Москва" фінське. В українській народності сих домішок немає.
Археольогична наука установила, що Київ існував уже не менш, як за 100 років до Р. X. Значить, і український нарід тоді вже був. Коли саме він оселився на землі, яку займає й нині, не відомо. Але-ж археольогичні роскопки могил на Полтавщині, Київщині, Чер-нигівщині, Поділлі і в ин. місцях України, з похоронами в тих могилах ще до хрещення Русі, показали знайденими в них зернами хлібів, знаряддям і ин. предметами, що український нарід ще до прийняття христіанства був уже народом хліборобським, а значить осілим на нинішній своїй території. Се потверджується й иншими науковими даними. Як тоді звав себе і свою землю український нарід — не відомо. Але-ж у всякому разі не Русью, бо се імя, як видно хоч би з київського літопису, з'явилося в Київі тілько в другій половині IX віку після Р. X. і було назвою спочатку тілько для князя та його вояків чужинців.
На території, яку залюднює український нарід, на памяти історії пробували Скифи, Сармати (Алане або Роксолане, Осетини, Перси), Чорні Клубуки, Печеніги, Половці, Кримські Татари, Греки, Готи і ин. народи. Без сумніву, в українській крови є домішка усих оттих народів. Не дурно територія України у книжників зветься також Сарматією і Роксоланією, а народ український зветься також народом сарматським, роксоланським. Осередок української народности залюднював Придніпровя і взагалі всю систему річок, які впадають в р. Дніпр, що звався у Греків Бористеном. Геродот тих Славян звав Скифами — оратаями, бо вони орали поле, щоб сіяти хліб. Таке призвіще по своїй природі спільне з літописною назвою Українців Полянами, бо кожен сіяв хліб, жив з поля і вів хліборобське життя. Але-ж сі поля йому доводилося здобувати і обороняти од ріжних сусідів і кочівників мечем, а тому він мав їх в своїм володінні стілько, скілько був у силі собі украяти і оборонити мечем. Тому його земля, його поле — се його україна.
Великий знавець української народної мови проф. Максимович пише, що у Українців українок зветься поле. (Макс., т.ІІІ, 365.)
Цілком зрозуміло, що кожна з народностей, додаючи до славян-ського пня своєї крови, вносила туди і свою психіку, чим в мішаній народности утворювалася нова психіка. Позаяк домішки до московської, польської і української народностей були між собою цілком ріжні, то і психіка у сих народностей вже через се одно стала не однакова, а кожна з них має свою окрему, особливу, приналежну тілько їй психіку. Се яскраво й виразно одбилося на звичаях, побуті, праві, релігії (навіть прийняте згодом грецьке православіє, напр. у Московців і Українців перетворилося в дві не тілько одмінні, а ріжні релігії), а особливо яскраво одбилося на словотворі і на мові кожної з народностей, бо мова — то вираз душі народности.
Змісту і значіння українського слова "україна" ніяк не можна поясняти змістом і значінням такого-ж по голосові московського слова, як се зробили з поясненням слова "Україна" проф. Грушевський, проф. Лінніченко, Цеглинський, Барвинський, Свєнцицький, В. Шульгин, князь Волконський, Стороженко, Щеглов і багато инших, чим допомогли великому політичному й культурному баламуцтву та шкоді проти національного, культурного, політичного і міжнародового відродження й життя українського народу.
Правдивим і науковим шляхом в сій справі пішов ще в 40-х роках XIX. віку проф. Максимович, який за поясненням українського слова пішов не до польської та московської, а до української мови, з якою українські народні слова звязані органично.
По московськи "україна", відносившись до землі, значить те-ж саме, що по українськи "окраїна". В значінні "окраїни" московської землі слово "україна" вживається в московських (напр. в Псковській) літописах, законах, актах. З офіціяльного московського вжитку слово "україна" в змислі "окраїни" Московці стали помалу виводити у себе з 1654 року, з якого часу вони мусіли вживати його в українськім змислі. Вони замінили його у себе українським словом "окраїна", щоб уникнути плутанини й непорозумінь що до українського народу та його території.
Московське слово "україна" виводять звичайно од "у края" (чого). Земля, яка лежить "у края" якоїсь території — се по московські є "україна" тої території. Але-ж по українські така земля зветься "окраїною", а ніяк не "україною". По українськи не можна сказати "у края" чогось, а треба сказати "скраю", "о край", "о краї" чогось. Вже через се одно не можна виводити українського слова "україна" од "у края" (порівн. окраєць, окрайка, окрайок).
По українськи "окраїна" і "україна" — се цілком ріжні поняття і походять од ріжних слов зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слов "окраяти" і "украяти".
Слово "украяти" — значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після сього окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово "україна" — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значіння, сам уявляє собою світ ("Великий світ Україна, та нігде прожити..."), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тілько до землі.
На весіллі у українського народу кладуть на стіл коровай (символ землі, поля, хліборобства), в який втикають соснове гільце з шаблею (символ оборони землі). В певний момент дружки співають:
Дружба ножа не має,
Нам хліба не вкрає,
Дайте му недодача,
Най нам украє калача.
Після сього дружко надрізує коровай (хліб, калач) шаблею і крає його ножем на шматки, а дружки співають:
Дружко коровай крає,
Золотий ножик має...
("Основа", 1862 р., Апр., стор. 6)
Прошу завважати, що ніщо так довго не живе в народі, як звичаї, та ще ритуального характеру, і що ввесь весільний ритуал — се величезна і надзвичайно поетична символіка, повна змісту побутового і історичного життя українського народу. Описаний весільний звичай, в додаток ще з ужитком в відповідних піснях слів "украяти", "вкраяти", "краяти ".показу є, що проф. Максимович натрапив на цілком певний шлях, подаючи своє вище наведене пояснення слова "Україна".
Не дурно волинська шляхта в початку 17 віку дала наказ своїм депутатам до сойму глядіти, щоб волинської і київської землі "не було закраєно" до Турції.
Як же се слово розумів і розуміє сам український нарід, що утворив його так образно, виразно, поетично і разом з тим так відповідно історичній реальности, коли йому доводилося мечем "ук-раювати" собі і захищати кожен шмат своєї землі, щоб з тих украяних шматків утворити собі в певних межах територію — Україну, так гарно символізовану калачем на весіллі, на якім фігурують і князі, і бояри, і дружко з усіма аксесуарами сивої старини? На се питання дає одповідь сам нарід своїми стародавніми літописами, піснями, примовками і т. й.
В збірниках пісень у Чубинського (5 т.), Максимовича, Костомарова і ин. можна знайти з сим словом такі пісні, що й досі співаються по Україні.
В пісні про Орла і Сокола, Сокіл каже:
— Дарую тобі, орле,
Всі области мої,
А сам я полину
На чужу вкраїну...
В другім варіанті продовжується:
В чужу вкраіноньку,
В чужу сторононьку.
Тут ясно, що вкраїна то сторона, край, область. Або:
А старий сокіл з чужої украіни прибуває,
Сизокрилого орла на своїй україні стрічає...
В наведених випадках ясно і виразно зазначено, що є україна своя і україна чужа, що україна — то чуже або своє володіння, край, область, земля в певних межах, територія.
В думі про похід Б. Хмельницького в 1650 році Молдавський Господарь Василь послав до Потоцького на Поділля за поміччю й пише:
— Гей, Пане Потоцький!
Ти на своїй украіні п'єш-гуляєш,
А об моїй пригоді нічого не знаєш! —
На се йому Потоцький одповів:
— Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волошський!
Коли-ж ти хотів на своїй україні проживати
— Було-б тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.
(Іст. піс. У. Нар., Сб. Ант. і Драг., Т.ІІ,стор.10І-105)
"Ромен вславився циганами по всіх у країнах"
(Номис, Приказки)
"Ой по горах, по долинах,
Та й по чужих украінах,
Ой там козак пьє гуляє"
(Чуб., V, 32, 41)
Таких прикладів у виписках можна подати безліч і всі вони свідчать, що український нарід в своїй мові під "українок)" розуміє землю, територію, сторону, край, область, володіння в певних межах, а ніяк не "окраїну" чиєїсь або якоїсь землі. Коли-б підставити в наведені приклади замісць "україна" слово "окраїна", то вийшла-б або нісенітниця, або повна зміна змислу.