Сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні зазначених видів діяльності, що не пов’язане з використанням свого посадового становища, наприклад шляхом консультацій, не визнається правопорушенням, передбаченим п. “а” ч. І чи п. “а” ч. 3 ст. 5 Закону.
Стаття 5 ч.3 п.“б”: неправомірне втручання, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконання ними своїх повноважень.
Стаття 5 ч.3 п.“в”: бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює.
Стаття 5 ч.3. п.“г”: надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і приймання нормативно-правових актів чи рішень.
Стаття 9 ч.1: порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, вимог щодо декларування доходів (неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру).
Стаття 9 ч.2: неподання або невчасне подання державним службовцем або іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, повідомлення про відкриття валютного рахунку в іноземному банку.
Стаття 10 ч.2: умисне невжиття керівниками міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів заходів до припинення корупційних діянь та негайного повідомлення про їх вчинення.
Корупційне діяння вважається закінченим з моменту незаконного одержання особою матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, порушення спеціальних обмежень, тобто з моменту вчинення зазначених у диспозиції статті дій або бездіяльності.
Висвітлюючи процес збору, перевірки та реалізації інформації щодо корупційних діянь, необхідно визначити, ким вони можуть бути вчинені, тобто, хто є суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією.
Згідно зі статтею 2 Закону України “Про боротьбу з корупцією” суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, можуть бути такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:
державні службовці;
депутати всіх рівнів;
сільські, селищні, міські голови та голови районних і обласних рад;
військовослужбовці (крім тих, які проходять строкову службу);
особи, які згідно з чинним законодавством притягуються до відповідальності за адміністративні правопорушення на підставі положень дисциплінарних статутів (ст. 2 та ч. 2 ст. 5 Закону).
При цьому необхідно враховувати, що відповідальність за окремими нормами Закону можуть нести лише спеціальні суб’єкти, а саме: державні службовці, які є посадовими особами, – за ч. 3 ст. 5; керівники міністерств і відомств державних підприємств, установ та організацій або їх структурних підрозділів, – за ст. 10; особи, на яких покладено обов’язок складати протоколи про вчинення корупційних правопорушень, – за ст. 11.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією” від 25 травня 1998 р. № 13 до суб’єктів корупційних правопорушень належать також судді, прокурори, слідчі, особи рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ, співробітники служби безпеки, посадові особи податкової адміністрації та податкової міліції, митної служби, а також працівники апарату суду, прокуратури та інших органів, уповноважені на виконання функцій держави.
Необхідно мати на увазі, що особа набуває статусу державного службовця з моменту прийняття рішення про зарахування її на посаду державного службовця, незалежно від того чи прийняла присягу, чи присвоєно їй ранг і чи попереджено її про встановлені ст. 5 Закону обмеження.
До державних службовців відносяться особи, посади яких визначено у ст. 9, 25 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1995 року. Кабінету Міністрів України надано право за погодженням з відповідними державними органами до категорій посад державних службовців відносити інші посади. Тому у кожному випадку при вирішенні питання про притягнення державного службовця до відповідальності за корупційні діяння необхідно перевіряти наявність акта Кабінету Міністрів України про віднесення такої посади до категорії державних службовців.
Відповідно до ст. 4 Закону боротьбу з корупцією ведуть підрозділи:
а) Міністерства внутрішніх справ;
б) Служби безпеки України;
в) органів прокуратури України.
Цією ж статтею передбачено, що вести боротьбу з корупцією можуть інші органи, створені згідно з чинним законодавством.
У Міністерстві внутрішніх справ наказом МВС України “Про заходи щодо виконання Законів України “Про боротьбу з корупцією” та “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 18 грудня 1995 року № 827 за рахунок наявної штатної чисельності в структурі управлінь (відділів) по боротьбі з організованою злочинністю ГУМВС, УМВС та УМВСТ створено підрозділи по боротьбі з корупцією.
Відповідно до ст.8 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” до спеціальних державних органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю та корупцією, відноситься Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, до компетенції якого належить координація діяльності всіх державних органів, на яких покладено обов’язки протидії корупції та організованій злочинності. Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, прийняті в межах його компетенції та відповідно до законодавства України, є обов’язковими для виконання державними органами і посадовими особами, до яких вони звернені.
Статтями 5, 17, 18 цього ж Закону визначено, що такі органи та установи, як Національний банк України, Державна податкова служба, Митна служба, Державна контрольно-ревізійна служба в Україні та інші органи беруть участь у боротьбі з корупцією, так як до їх компетенції входить контроль за дотриманням підприємствами, установами, організаціями та окремими особами чинного законодавства України.
До органів і підрозділів, що ведуть боротьбу з корупцією відноситься і Комісія Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, повноваження якої визначено Законом України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ст. 24 і 25), в яких зазначено, що крім контрольних функцій вона здійснює:
підготовку законопроектів, спрямованих на боротьбу з корупцією;
практику застосування нормативних актів іншими органами, що ведуть боротьбу з корупцією, з метою удосконалення законодавства;
підготовку пропозицій стосовно тлумачення норм законів;
у передбачених даним Законом випадках згоду на створення чи ліквідацію підрозділів по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю; призначення на посаду і звільнення з неї керівників цих спеціальних підрозділів, прокурорів з нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами.
Організацію роботи по боротьбі з корупцією можна розглянути у вигляді системи:
пошук та отримання інформації;
оцінка зібраних матеріалів;
складення протоколу про адміністративне правопорушення;
винесення законного рішення.
Необхідно чітко визначити саме ті основні ланки організації розслідування, які дозволяють забезпечити своєчасне виявлення, розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних з корупцією.
Розкриття злочину (в тому числі пов’язаного з корупцією) – це значною мірою процес збору, обробки, аналізу та використання інформації про певних осіб, які становлять інтерес, факти, обставини. І чим більше інформації отримує працівник про злочин і особу підозрюваного, тим швидше він досягне поставленої мети.
Від повноти різнобічної інформації, оперативності її надходження та якості обробки залежить ефективність і своєчасність реагування органів внутрішніх справ на розкриття злочинів та попередження їх на стадії підготовки, усунення умов і причин, що їм сприяють.
У той же час відсутність, неповнота і несвоєчасність надходження тієї чи іншої інформації стає причиною низької ефективності роботи правоохоронних органів і негативно впливає на кінцеві результати боротьби із злочинністю.
Вагомими важелями в боротьбі проти корупції є законодавчі акти, норми яких передбачають: надання вичерпної інформації (про всі фінансові активи, зобов’язання та зв’язки конкретної особи при зайнятті нею державної посади); періодичну звітність (щорічно про всі доходи або всі ділові операції) або надання інформації про будь-яку подію, про яку має бути повідомлено (отримання непередбачених доходів, купівля-продаж будь-яких активів). Такі засоби діють як попередження, показник, який вимагає від особи, чиє фінансове положення та спосіб життя не сумісні з зарплатою державного службовця, пояснити ситуацію, що склалася, або встановити жорсткий контроль за його діями. Крім того, вони є окремим механізмом судового переслідування у разі, коли факт корупції, що забезпечує незаконний дохід або придбання активів, може бути недоказовим.
За ненадання інформації або надання неправдивих даних законодавчо встановлені санкції. Для того, щоб санкції були ефективними, вони мають бути жорсткими. Санкції, відповідно до яких порушення правил звітності розглядаються як незначні порушення існуючих правил або незначних правопорушень, часто є неефективними, оскільки посадова особа, яка збагатилась незаконним шляхом, буде мати стимул та сенс приховати злочинні доходи в будь-якій звітності, у зв’язку з тим, що наслідки, пов’язані з ненаданням інформації будуть менш відчутними, ніж наслідки надання такої інформації, що виявляє незаконні виплати. Останні караються більш жорсткими кримінальними санкціями.