«Народня Рада»
На «змартвихвстанцях», єзуїтській реформі Василіян й нарешті на невдачній місії Куліша, не вичерпуються ще тогочасні спроби осідлання української стихії, що найшла собі вираз у народовецькому русі.
Коли в 1885 р. повстав у Львові центральний виборчий комітет до державної ради, москвофіли відсепарувалися від нього, а новоіменований митрополит Сильвестер Сембратович (20 лютня 1885 р.) увійшов у порозуміння з графом Альфредом Потоцьким і на спілку з ним зааранжував єзуїтсько-угодований часопис «Мир». Редактором часопису став ректор львівської, духовної семинарії о. Олександер Бачинський, а його завданням було «зректися шумного знамени народнього ідеалу» й поваливши народовецьке «Діло», віддати провід національно-політичного руху «людям лагідним і приємливим для високого правительства й поляків»... І справді, парляментарні вибори відбулися під знаком «Мира». До державної ради увійшло трьох митрополичих ставлеників (Ксенофонт Охримович, Корнило Мандичевський та М. Сінгалевич) а тільки один кандидат народовецького виборчого комітету (Василь Ковальський) та один самостійний (о. Іван Озаркевич).
Народовці, побачивши, що їх досьогочасна політична незорганізованість здає їх раз-ураз на ласку політичних противників і їхніх українських прихвостнів, приступили в жовтні 1885 р. до оснований першого по Головній Руській Раді з 1848 р. політичного товариства п. з. «Народня Рада». Ініціятором справи був Юліян Романчук, а довкола нього зібралися всі без виїмку народовецькі діячі. В статуті товариства було сказано, що «Народня Рада» ставить собі завданням розвиток української національности, як самостійної поміж словянськими, окремішної від польської й московської, шляхом реалізації забезпеченої конституцією рівноправности під політичним, культурним, суспільним та економічним оглядом.
В першому універсалі Народньої Ради була навязана нитка традиції з Головною Руською Радою з 1848 р., яку зрадила москвофільська «Русская Рада». «Ставайте до нас, горніться разом! А супроти наших ворогів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його справедливих прав, але хочемо мати свої права, а як стрінемо ворогів, то' за народню справу не злякаємося ані боротьби ані жертві» Покищо працював тільки головний виділ Ради, а щойно в 1888 р. скликано перші загальні збори Товариства, на яких проголошено його політичну програму, що зясовувалася в домаганню національної автономії для українців під Австрією: «Хочемо автономії країв і автономії народів, а доки не позискаємо тої другої не можемо одушевлятися для першої, бо без тамтої перша стає гегемонією».
Для цього Народня Рада, переступивши накреслену колись Юліяном Лаврівським угодовецьку лінію заявила, що «галицькі українці не можуть зрікатися ідеалу патріотів Головної Руської Ради з 1848 р. та що тому мусять настоювати на поділі Галичини на українську й польську».
Цьогож 1888 р. «Діло» почало виходити як щоденник, а народовецький рух увійшов у русло політичної програмовости й організаційної систематики.
Молода Україна
Іван Франко, пишучи свою студію-мемуар про український літературний рух двох останніх десятиліть XIX ст. висловився між іншими: «Як у лікаря нема нічого приємнішого, понад слідження, як хорий звільна приходить до здоровля, як у нього вертає органічне тепло, обіг крови наближується до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на обличчю, так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого, духового й політичного пригноблення, звільна, але постійно двигається до нормального життя».
Якраз такий регенераційний процес переживало українство в 90-их рр. м. в. «Інтензивність, ширина й глибина розвоєвого руху українства була в тому часі більша ніж колибудь перед тим. Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнородних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів».
В 90-их рр. XIX ст. народилася й оформила себе остаточно — «Молода Україна».
«В останньому двацятиліттю XIX ст., на підмогу, а почасти на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в прірву велику працю, велику силу гарячого запалу й тверду віру в майбутнє нашої нації. Вона розбудила пристрасти там, де перед тим була байдужність і рутина, оживила пульс народнього життя».
Повстання радикальної партії
В пору, коли народовецька партія вагалася на яку ступити у відношенню до скомпрометованого москвофільства й усе скріплюваної польської гегемонії в Галичині, вплив Драгоманова викликав серед частини галицької молоді фермент, що врешті решт оформився в створенні першої політичної партії в Галичині.
Вже перші статті Драгоманова, вмішені в москвофільсько-рутенському органі галицької молоді «Друг» (1875) мали той успіх, що від москвофільства в бік свідомого українства й щирого народолюбства перейшов цілий гурт молоді з Іваном Франком та Михайлом Павликом у проводі. Та вже в 1877 р. перевела австрійська поліція низку трусів і арештів (понад 100 осіб) серед української молоді, й закинувши їм приналежність до тайної соціялістичної організації, вимогла на суді низку діймаючих кар. Поміж арештованими й засудженими найшлися — Франко, Павлик та Остап Терлецький, що вийшовши з тюрми були ще покарані загальним бойкотом галицького громадянства. Воно, без ріжниці переконань, злякалося натиску поліції на поступову молодь, що по словам Франка — «опинилася в положенню банітів, викинених із суспільности».
Не дивлючись на все те, Павлик і Франко, при моральній і матеріяльній допомозі Драгоманова, починають у 1878 р. видавати перший український, соціялістичний часопис «Громадський Друг», а по його припиненню прокураторією збірки «Дзвін» та «Молот». Разом з женевською «Громадою» Драгоманова, ці публікації. робили своє. З початком 1890 р. почав виходити, під редакцією Франка й Павлика, радикальний часопис «Народ», а в осені тогож року оформилася нарешті Українська Радикальна Партія. В днях 4—5 жовтня 1890 р. відбувся у Львові перший зїзд галицьких «драгоманівців», у якому, крім Франка, Павлика, Терлецького, Евгена Левицького й сеймового посла Теофіля Окуневського, приняло участь біля 30 осіб.
На зїзді усталено програму партії, що в своїй «максимальній» частині проголосила:
1. В суспільно-економічних справах змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, то є, хочемо колективного устрою праці й колективної власности продукційних засобів.
2. В політичних змагаємо до повної волі особи, слова, сходин і товариств, друку й совісти, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, як найповнішого впливу на вирішування всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів і країв у справах, що тільки їх торкаються, та уділення кожному народові можности як найповнішого культурного розвитку.
3. В культурних справах стоїмо на грунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом у мистецтві, та домагаємося, щоби всі здобутки культури й науки сталися власністю всього народу.
В «мінімальній» частині радикальної партії було сказано:
«Зваживши, що розвій народніх мас можливий тільки на національному грунті, українська радикальна партія змагатиме в національних справах до піднесення почуття національної самосвідомости й солідарности в масах усього українського народу».
В своїй практичній основі сперлася програма української радикальної партії на грунті т. зв. народницького соціялізму, не приймаючи всеціло науки творця соціялізму Маркса, що був духовим батьком польської та німецької соціял-демократії. Особливістю радикальної програми був національний дух, яким вона була овіяна, що й довів, на зїзді партії в 1895 р. до проголошення ідеї політичної самостійности українського народу як ідеалу українських політичних змагань. По «Слові Перестороги» о. Подолинського з 1848 р. була радикальна програма першою і найбільш консеквентною під тим оглядом поміж програмами всіх тогочасних українських угрупувань.
«Нова ера»
Розклад, що його поширило серед галицького громадянства москвофільство, як теж загроза ново-закладеної радикальної партії, при безупинних підшептах з боку, заставили народовецький табор піти ще раз на нефортунну й непопулярну в масах концепцію формальної угоди з поляками.
Сталося це на осінній сесії галицького сойму 1890 р. Маршал Евстахій Сангушко, нащадок давно ополяченого українського роду, створив її промовою, в якій заявив м. і. що він не робить різниці ані поміж партіями ані національностями й додав по українськи: «не забуду ніколи, що мої предки говорили по руськи».
Екзекутором «угоди» мав бути галицький намісник гр. Казимир Бадені, з польського й урядового боку тоді, як з українського взяв собі її особливо до серця Олександер Барвінський. Він відіграв ролю посередника поміж урядом і народовцями, він теж залишився вірний «новій ері» й тоді, коли вона провалилася. Дня 24 падолиста 1890 р. відбулася вступна конференція намісника Баденього з представниками народовецького політичного товариства «Народня Рада» Омеляном Огоновським, Олександром Барвінським, Костем Левицьким, сеймовими послами о. Кирилом Мандичевським і Константином Телішевським, та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем. На другий день по конференції виступив у соймі посол Телішевський з заявою, що, оскільки поляки й австрійський уряд підуть назустріч вимогам українського народу щодо рівноправности на культурному полі, він ручить, що український народ подібно, як «є льояльний супроти династії й держави, буде також льояльний супроти польського народу».
З черги виступив голова українського соймового клюбу Юліян Романчук з програмовою заявою у якій сказав м. і., що змаганням «русинів-народовців є признавання самостійности своєї народности і своєї мови та особлива за них дбайливість; вірність для австрійської держави і династії; вірність для греко-католицької церкви; поміркований лібералізм та журба про розвиток селянства та міщанства». Висловлюючи своє повне довіря до уряду, Романчук відкликався до нього, щоби він вглянув глибше в справи українського народу. Під адресою поляків сказав Романчук: «Хочете згоди, то ми до згоди все готові, коли хочете боротьби, ми підіймемо боротьбу!»