2. Миронов Б.Н. Социальная история Росии. – М., 1999. – Т. 1. – 548 с.
3. Magazin fűr die neue Historie und Geografie angelegt vor A.F. Bűsching. Thiel XXII. – Halle, 1788. – 456 s.
4. Центральный государственный военно-исторический архив Российской Федерации, ф. ВУА, д.18 653, ч. 1-12.
5. Центральний державний історичний архів України, м.Київ (далі: ЦДІАУ), ф. 442, оп 1, спр. 2024.
6. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 1, спр.4982.
7. ЦДІАУ, ф. 442, оп.1, спр. 6476.
8. ЦДІАУ, ф. 442, оп.1, спр. 6882.
9. ЦДІАУ, ф.442, оп.1, спр. 7357.
10. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 1, спр. 10412.
11. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 65, спр. 198.
Адреса для листування: Статтю подано до редколегії
43010, Луцьк, Київська пл., 13/7. 15.09.2001 р.
Тел. (дом.): (03322) 7-91-44.
УДК 930.2 + 325. 15В.В.Петрович– аспірантка Волинського державногоуніверситету імені Лесі Українки
Німецька, польська та єврейська громади в світлі історичної топографії міста Володимира ХІІІ-XVІІІ ст.
Роботу виконано на кафедрі археології та джерелознавства ВДУ ім. Лесі Українки; науковий керівник – доктор історичних наук, професор М.М.Кучинко
У статті на базі археологічних та інших джерел подається історія й місце проживання німецької, польської та єврейської меншин у м. Володимирі в Х-ХVІІІ ст. у світлі історичної топографії.
Ключові слова: меншина, топографія, кагал, німці, євреї, поляки
Petrovych W.W. German, Polish and Jewish minorities in the light of historical topography on Volodymyr in X-XVIII. The article on the basis of archaeological and other sources sets out to represent in the light of historical topography places of settlement and history of the German, Polish and Jewish minorities on Volodymyr in X-XVIII centuries.
Key words: minority, topography, cagal, Germans, Judi, Polish people.
Одним із важливих, але досі мало вивчених аспектів середньовічної історії міста є з’ясування і конкретизація місць поселень етнічних меншин на його території. Історичні умови розвитку давнього Володимира пояснюють послідовність заселення його території та процес формування відповідної планувальної структури.
За етнічною ознакою більшість міських жителів належала до місцевого українського населення, що було нащадками літописних волинян. Проте, окрім українців, у місті проживали німці, євреї, поляки, литовці та представники інших народів. Початок їх розселення у Володимирі сягає періоду Київської Русі. Галицько-Волинський літопис, описуючи смерть і поховання князя Володимира Васильковича 1288 р. у м. Володимирі, відзначає велику жалобу місцевих жителів з цього приводу. За князем Володимиром, читаємо в літописі, плачуть “ всі володимирці, чоловіки, жінки і діти; німці і сурожці, новгородці та євреї” [5, 445]. Ці факти переконують, що вже в ХІІІ ст. у Володимирі проживали представники різних національностей.
Особливе місце займала тоді німецька колонія. Невеликі групи німців з’являються в Луцьку та Володимирі наприкінці ХІ ст., переважно як купці в складі німецьких посольств або як мандрівники. В цих містах вони відкривають торгову справу. Після татарської навали 1240-1241 рр. приплив німців посилюється. Їх запрошують галицько-волинські князі для відбудови зруйнованих міст, розвитку торгівлі й ремесел. Так, князь Данило користувався допомогою німців при реорганізації своїх володимирських володінь. Вони поселяються на спустошених і безлюдних, унаслідок татарських погромів, місцях. Щоб зацікавити переселенців (колоністів), їх звільняли на певний час від податків, надавали місцеве самоврядування і своє судочинство за Магдебурзьким правом. Це сприяло тому, що в Луцьку та Володимирі німці розселяються активніше і масовіше, ніж в інших містах. Про особливе місце німців у Володимирі дізнаємося з історичного факту, який згадується у літописі, коли володимирський князь Мстислав Данилович наказав читати заповіт свого брата князя Володимира Васильковича у володимирській катедрі перед боярами і “містичами”, русичами і німцями [5, 439]. Назва “містич” вживалася до населення, що проживало у великих і привілейованих містах. Це є свідченням того, що Володимир був великим і багатим торгівельним містом, у якому міська громада була організована подібно до німецьких міських громад. М.Грушевський робить припущення, що у Володимирі в цей час могла бути чи тільки німецька колонія, чи організація з горожан руських і німецьких [2, 225].
Німецькі купці були у Володимирі на особливому становищі, тому що навіть грамоти на дозвіл будівництва складів солі у місті писалися німецькою мовою. Ці склади розміщалися в основному на берегах річок Волині. Один із них був розміщений в урочищі “Товарна гора” на р. Луг поблизу Володимира [8, 18-19].
Зміст торгівельних угод та інших документів свідчить про те, що Володимир здавна мав свою самоуправу. Цікавим, на нашу думку, є документ 1324 р., який дійшов до наших днів і зберігається в архіві німецького міста Штральзунда. Це лист, написаний від імені володимирської міської громади до громади міста Штральзунд. У ньому йдеться про нещастя, яке сталося біля села Регена з двома володимирськими купцями, братами Бертрамом Русином і Миколаєм. У них відібрали товар, коли вони їхали з транспортом сукна із Фландрії. Насамперед привертає до себе увагу те, що цей документ написаний “від консулів і громади міста Володимира”. Згадка про “консулів” дає підставу вважати, що у ньому міська організація будувалася за зразком німецького права і що вона мала існувати не лише між німцями, які проживали у Володимирі, але й охоплювати всю громаду міста [8, 20]. На думку М.Грушевського, важко припустити, що слово “консул” лише формально було застосоване до володимирської громади [2, 225]. На цьому документі вперше була поставлена печатка з гербом міста Володимира.
Про те, який вплив мали німецькі купці на володимирських князів, ми довідуємося із сумної літописної згадки про вбивство князем Левом Даниловичем князя Войшелка, котрий приїхав святої неділі до Володимира і спинився в монастирі св. Михайла Великого. А Мархолт німчин прикликав до себе всіх князів на обід – Василька, Льва й Войшелка – і почав обідати, пити й веселитися [5, 427]. З цього видно, що у Володимирі існувала заможна і сильна верства купецтва, до якої належали не тільки місцеві люди, але й іноземні, зокрема німці.
Німецьких купців та ремісників зустрічаємо на Волині і в польсько-литовську добу, чому сприяли спеціальні розпорядження тодішніх можновладців. Так, у грудні 1349 р. король Казимир ІІІ видав універсал, у якому підтверджував дозвіл “усім і кожному, зокрема купцям з Прусської землі, прибувати до міста Володимира, там вести справи, торгувати і затримуватися під гарантією безпеки майна й особи”. В цей же період стали виникати в місті німецькі ремісничі цехи та купецькі товариства.
Водночас потрібно зазначити, що переселення німців на Волинь і до Володимира, зокрема, не носило регулярного і масового характеру. Процес колонізації Волині німцями розпочався в кінці XVІІІ ст., особливо активно продовжувався в другій половині ХІХ ст. та завершився в середині ХІХ ст.
Історія перебування євреїв у місті Володимирі бере свій початок з кінця ХІІІ ст. Іпатіївський літопис повідомляє, що в році 1288 смерть великого князя Володимира Васильковича оплакувалася, поміж іншими, і євреями [5, 445]. Окремі представники єврейського народу зустрічаються в місті пізніше і при князі Вітовті, котрий надає їм привілеї, що забезпечують мирне співжиття з корінним населенням та безперешкодний розвиток економічної діяльності. На Волинь, прибувають окрім ашкеназі, тобто європейських євреїв, котрі розмовляли діалектом германської групи індоєвропейської сім’ї (ідиш), ще й так звані сефарди, які переселялися з Піренейського півострова і розмовляли мовою ладино (іспано-єврейським діалектом).
Однак великий князь Олександр Ягеллон, син Казимира, у першій половині 1495 р. наказує “жидову (з) землі нашої вон вибити”. Вигнанню підпали всі євреї, котрі мешкали у Великому князівстві Литовському, в тому числі й у Луцьку, Володимирі та інших містах [3, 37]. Нова єврейська громада в місті Володимирі виникає згідно з твердженням С.А.Бершадського на початку XVI ст., коли після відміни акту про вигнання євреїв з Литви (1503 р.), починається їх масове повернення [5, 105].
Єврейське населення Володимира об’єднується у кагал, який був органом самоврядування. Як правило, він виникає там, де місцеві жителі (християни) вже користуються магдебурзьким правом, оскільки статут магдебургії міста цілком віддає у виключне користування і місцеву торгівлю, і ремесла у руки своїх же членів, не допускаючи ніякої конкуренції, тим більше з боку євреїв. Для того, щоб зробити своє перебування міцним і юридично, й економічно, євреї прагнули отримати паралельну привілею – самостійну єврейську магдебургію – тобто кагал [3, 4-5].
Приблизно тим же часом датується і спорудження великої мурованої синагоги, котра знаходилася на так званій “Жидівській вулиці” (нині вул. Роксолани), поблизу церкви святого Миколая Чудотворця [14]. В урочищі Острівок, передмісті Володимира, відкрито старі єврейські могили. На кам’яних плитах – написи староєврейською мовою, які вказують на те, що ці могили можна віднести до XV-XVІ ст. [10, 167-168].
Серед населення міста євреї становити торгово-промисловий прошарок. До середини XVІ ст., коли кількість їх була ще порівняно незначною, вони орендують митні збори, знімаючи мито на прикордонних і внутрішніх заставах; беруть на відкуп соляний, восковий та інші торги, стаючи інколи виключними монополістами. Починаючи з XVІ ст., до орендарів-євреїв переходить також і експлуатація поміщицьких маєтків та інших прибуткових статей – чопового, мостового та інших зборів.
Після орендарів іншу сильну економічну групу складала та частина єврейського купецтва, котра займалася гуртовою торгівлею. Майже вся транзитна торгівля Польщі й Литви була зосереджена в руках єврейських та німецьких купців. За ревізією 1552 р., євреї володіли у місті Володимирі вже 22 будинками на міських ґрунтах, 7 – на “попівській землі”, а 2 родини – жили в найманих помешканнях. Як визначають ревізори переважна більшість із них займалася торгівлею[4, 654].
У привілеї, наданому місту Сигізмундом-Августом у 1570 р., євреї згадуються декілька разів на рівні з міщанами, причому вони були звільнені від усяких мит, окрім податку на сіль та віск. Отримуючи великі прибутки, багаті євреї досить часто надавали значні позички найвищим у Речі Посполитій сановникам і навіть самому королю, за що отримували певні привілеї. 27 травня 1576 р. оголошено королівського листа Стефана Баторія, в якому підтверджено грамоту Сигізмунда-Августа від 7 липня 1570 р. про дарування різних прав і вольностей міщанам-євреям Володимира, яку показав “Єско Михелевич жид володимирський від усіх жидів володимирських вольностей торгів, шинків, солодов, броваров”[6, 104-105].