Приватизація
План
Введення
I. Приватизація в Україні й місце в ній орендних відносин.
II. Розвиток орендних відносин на прикладі підприємств харчової промисловості.
Висновок
Введення
В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України велике значення грає реформація відносин власності, роздержавлення й поява нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин, нових видів господарювання, завдяки чому з'явиться можливість перебороти найтяжку економічну кризу, у якій знаходиться Україна.
У зв'язку з тим, що процес приватизації (переходу від державної до недержавної форми власності) не може відбутися в короткий термін, особливого значення набуває питання про становлення орендної форми господарювання, що буде сприяти цьому процесу. При розгляді цієї проблеми варто враховувати накопичений світовий досвід, а також особливості економіки України.
Приватизація в Україні й місце в ній орендних відносин
Процес приватизації, що офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р., складний і суперечливий. Існує велика розмаїтість точок зору у відношенні цілей, форм, термінів приватизації, ступені готовності України до неї і т.д. І хоча процес уже почався, з огляду на актуальність теми для країни в цілому й окремих громадянах, пропонуємо своє бачення цієї проблеми в загальнотеоретичному плані, а також аналіз організаційних форм приватизації зокрема.
Необхідність процесу роздержавлення і приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і улаштовується, по-перше, кризовим положенням економіки й суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям уродженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того визначення, що своя власність – це основа свободи особи.
Приватизація являє собою головну складову частину економічної реформи, її стратегію й тактику. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, зв'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною суспільно-економічного ладу в Україні.
Що ж вкладається в поняття "приватизація"? Якщо виважено підійти до аналізу цього поняття, то:
- у вузькому розумінні, із погляду етимології, це – процес переходу будь-якої форми власності (державної, особистої, колективної, інтегрованої і т.д.) у приватну;
- у широкому змісті – це поняття на практиці, у літературі, офіційних документах розглядається як форма роздержавлення, перетворення (трансформація) державної власності в інші форми власності (присвоєння).
При такому підході під роздержавленням мається на увазі загальний процес переходу від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної, багатоукладної, плюралістичної, поліфонічної (багатоголосої), що зв'язано з чотирма "Д", а саме:
- денаціоналізацією;
- демонополізацією;
- демократизацією;
- децентралізацією економіки, а також із складовими частинами цього процесу: арендизацією, корпоратизацією (акціонуванням), комерціалізацією, персоніфікацією власності.
У кінцевому рахунку, це звільнення держави від функції прямого безпосереднього господарського управління виробництвом.
Але серед цілей приватизації є й цілком прагматична, і полягає вона в тім, щоб за рахунок продажу державних підприємств дістати кошти, якими можна було б хоч частково закрити діри у величезному бюджетному дефіциті. Головним змістом приватизації повинні стати саме інвестиційні процеси, що можуть привести до структурних змін. Соціальні ж аспекти виступають при цьому лише в ролі стимулів чи обмежень, що амортизують експансію приватного капіталу.
При розробці будь-якої концепції приватизації (а вона, до речі, до цього часу фактично так і не сформована в Україні на державному рівні) є цілий ряд загальних вимог, висунутих у відношенні приватизаційного процесу:
1) Упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися нею. В Україні до моменту початку приватизації більшість необхідних законодавчих актів було розроблено і введене в дію. Але в них є істотні недоліки. По-перше, не визначено і не закріплено в законі одне з головних прав власності – на землю. Без нього, власне кажучи, неможливий загальний процес приватизації – тому що об'єкти державної власності побудовані на землі – держава їх приватизує, а землю – поки що немає. По-друге, сьогодні залишаються в силі два взаємовиключних положення – у Законі про оренду майна – державних підприємств і організацій і в Законі про приватизацію майна державних підприємств України. Так, перший документ надає можливість трудовим колективам взяти його в оренду з викупом, а другий – затверджує, що все державне майно повинне бути рівномірно розділене між громадянами України через систему сертифікатів. Якщо врахувати, що на оренду з викупом йдуть підприємства, що працюють найбільше ефективно, з гарним парком устаткування, то не важко помітити однобічність приватизаційного процесу: одним – краще, іншим – нічого. По-третє, якщо приватизаційні майнові сертифікати можна буде вкладати у викуп акцій підприємств (а це – політика Фонду держмайна), то котируватися будуть акції лише відомих підприємств, зі стабільним рівнем функціонування, тому що зможуть гарантовано приносити прибуток вкладнику.
2) Використання уже в перехідний період стимулів, що надають можливість працювати за критеріями ринкового господарства. Такими критеріями могло б стати пільгове оподатковування протягом визначеного часу (3-5 років) для більшості підприємств, що особливо роблять промислову продукцію чи продукти харчування до моменту їх приватизації. Це б призвело до стабілізації економічного становища підприємств. Дало б можливість колективу визначитися – чи приватизувати підприємство, чи залишити його державним.
3) Зведення до мінімуму передумов зловживань у процесі приватизації.
4) Пошук оптимального рішення капіталомісткості внутрішнього ринку. У відношенні цієї умови є істотне зауваження. У приватизаційних документах не знайшла відображення можливість залучення трудовим колективом (який у більшості випадків не має власних засобів на викуп підприємства) вітчизняних і іноземних інвесторів на договірній основі і можливість їх участі в організації суспільства покупців.
5) Створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації і підтримка цієї зацікавленості в процесі її проведення. На жаль, такої зацікавленості в основної маси населення немає. Це порозумівається як відсутністю чіткого визначення можливостей застосування приватизаційних майнових сертифікатів у процесі приватизації, так і неможливістю на свій розсуд розпоряджатися ними (продати, подарувати і т.д.). Сертифікати розглядаються тільки як можливість придбати акції підприємств – а це уже елемент примусової приватизації.
6) Необхідність соціального захисту населення в процесі приватизації. Елементами такого захисту можуть стать: продаж не тільки 20% акцій підприємств їх трудовим колективам; забезпечення державою гарантованих дивідендів на приватизаційні сертифікати найменш забезпеченим категоріям населення, можливість вкладати майнові сертифікати в акції найбільш розвинутих підприємств; неможливість перепрофілювання об'єктів соціально-побутового призначення протягом визначеного періоду при їхній приватизації.
7) Заборона на використання виторгу від приватизації для субвенцій слабким підприємствам. Кожна з названих організаційно-економічних форм приватизації має як свої переваги, так і визначені недоліки. Останні є результатом дії суб'єктивних і об'єктивних факторів до моменту його приватизації й у тому числі залежать від: рівня розвитку підприємств, ефективності його функціонування; стану основних фондів, матеріально-технічної бази; і соціальної інфраструктури; психологічного клімату в колективі, його волі і напрямку; наявності потенційних власника (за рівнем особистих доходів і заощаджень) – членів трудового колективу; співвідношення сил формальної і неформальної влади і т.д.