6. Новітні конституції фіксують більш демократичне виборче право. Передусім це знаходить вияв у зниженні вікового цензу для активного виборчого права, а також у ліквідації деяких інших його обмежень.
7. Зазнав змін понятійний апарат конституцій. У їхніх текстах можна знайти такі поняття загальнополітичного і загально правового характеру, як «принципи зовнішньої політики», «функції держави», «політичний режим» тощо. І хоча розширення понятійного апарату свідчить про певне зростання обсягу конституційного регулювання, воно аж ніяк не змінює його предмет.
Свої особливості має зміст конституцій, прийнятих у країнах, що розвиваються. Вони пов'язані не тільки з різним рівнем економічного і суспільно-політичного розвитку цих країн, а й з історично зумовленою орієнтацією загальнокультурного характеру.
Існують суттєві відмінності у конституційному розвитку між країнами Латинської Америки і так званими старими державами Азії, з одного боку, і країнами Тропічної Африки — з іншого. Якщо перші в цілому зорієнтовані на сприйняття конституційного досвіду розвинутих країн, то другі, дотримуючись такої орієнтації у принципі, намагаються пристосувати свої конституційні системи насамперед до специфічних власних потреб. Тому саме конституції молодих держав відрізняються найбільш характерними особливостями.
До таких особливостей слід віднести звичайно ширшу сферу конституційного регулювання, з чим пов'язане введення до змісту основних законів різного роду загальних положень програмного характеру. Йдеться про принципи, основні положення, основи і цілі тощо. За своїм змістом усі ці положення є деклараціями економічних і суспільно-політичних намірів держави. Вперше серед країн, що розвиваються, подібні програмні положення були включені в Конституцію Індії 1950 p. У частині четвертій — «Керівні принципи державної політики» — викладено в основному ідеї економічної і політичної демократії, пов'язані з концепціями так званої держави загального благоденства. Ці концепції протягом тривалого часу вважалися головним змістом ідеології ліберального і соціал-демократичного напряму. Проте значення цих принципів є відносним. Вони не можуть здійснюватись у примусовому порядку судами, не створюють для особи прав, за захистом яких вона може звернутися до суду. Під впливом індійської конституції близькі за змістом і характером положення введені до основних законів Гани, Кувейту, Непалу, Нігерії, Пакистану, Таїланду, Шрі-Ланки тощо. У багатьох країнах, що розвиваються, відповідні положення можна знайти у преамбулах конституцій.
Програмні положення конституцій окремих держав прямо відбивають або донедавна відбивали зміст політичних документів правлячих партій (Алжир, Заїр, Замбія, Танзанія тощо). Іноді такі документи повністю вводили до складу основних законів. Тим самим ідеологічним установкам правлячих режимів надавалося конституційного значення. Водночас самі конституції надмірно ідеологізувались, а їх зміст, по суті, втрачав своє юридичне значення.
Значними особливостями державно-правового розвитку характеризуються так звані мусульманські країни, в житті яких істотну роль відіграє іслам. У широкому плані іслам — це релігія, система релігійних і водночас суспільно-політичних поглядів. Він поєднує власне релігійний культ і засоби регулювання суспільних відносин. Приписи ісламу розглядаються як юридичні норми. Зокрема, іслам виробив у самій загальній формі окремі принципи здійснення державного владарювання.
Теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як основного закону. Але на сьогодні конституції прийняті майже в усіх мусульманських країнах, за винятком Оману та (із застереженнями) Саудівської Аравії, які є абсолютними монархіями. Згідно з ісламською традицією, юридичною основою суспільного життя є насамперед священні книги — Коран і Суна. Положення цих книг становлять головний зміст мусульманського права — шаріату.
Норми шаріату регулюють не тільки релігійні обряди, вони мають загальноетичне значення. Водночас ці норми регулюють суспільні відносини і сприймаються як обов'язкові, зокрема, у сфері державного владарювання. Так, норми шаріату визначають зміст прав і обов'язків громадян. Виходячи з того, що за цими нормами визнається божественне походження, вони подаються як цінності, вищі за закони, створені людьми. Іншими словами, мусульманському праву надається роль і значення своєрідного основного закону суспільства і держави.
З визнанням особливого характеру норм шаріату пов'язана принципова відмінність між сприйнятою в більшості країн ідеєю народного суверенітету і концепцією ісламської державності. За концепцією ісламської державності, будь-яке суспільне волевиявлення не має абсолютного характеру. Воно обмежене незмінними положеннями шаріату. Тому мусульманське право формально не визнає інституту загальних виборів. Своєрідним їх замінником виступає принцип так званих гідних представників, до яких об'єктивно мають бути віднесені ті, хто входить до верхніх прошарків суспільства. Такі представники можуть давати поради правителям, присягати їм на вірність від імені всього суспільства, виконувати деякі інші функції.
Проте в цілому іслам не пропонує цілісної концепції державності. До того ж норми шаріату здебільшого дуже загальні, тому їх можна тлумачити і застосовувати залежно від умов, що змінюються. Сам державно-правовий розвиток мусульманських країн наочно свідчить, що практика здебільшого не відповідає розглянутій теорії. На практиці використання принципів і норм ісламу у сфері регулювання владарювання реально обмежене тими країнами, що офіційно проголосили ісламську державність (Іран і Афганістан). Але і тут традиційні ісламські підходи співіснують з політичними і державними інститутами європейського походження.