Географiчне розташування України, родючi ґрунти, вигiднi шляхи сполучення, брак надiйних природних кордонiв по всьому периметру завжди робили її територiю об’єктом численних експансiй. 1923 року український дослідник проблем політичної географії Степан Рудницький (1877–1937) писав: «Не з’ясовуючи собi ось хоч би величини України і її народу, не тiльки нашi сiрi iнтелiґенти, а й нашi визначнi полiтичнi дiячi зводять українську справу до спiльного знаменника зi справами «инших малих народiв». В практичному напрямковi недостача географiчного знання має просто фатальнi наслiдки. Згадаю хоч би те, що в останнiх часах нашi полiтичнi дiячi не те що шафували межовими українськими землями направо i налiво, але по iґнерацiї своїй навiть не пiдносили домагань на величезнi простори українських земель. Нiхто з них не вмiв не те що використати, але навiть i пiднести цiєї безлiчи полiтично-географiчних, економiчно-географiчних, учбово-географiчних та инших арґументiв, якi промовляють за українською державнiстю на Пiвденному Сходi Европи» 1.
§1. Зародки української політичної географії
В українськiй полiтичнiй думцiiнтерес до геополiтичної проблематики зростав тодi, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли пiдбивали пiдсумки таких змагань. Уже у «Виводi прав України» Пилипа Орлика можна знайти розмiрковування про геополiтичну роль незалежної України як своєрiдного заборола проти аґресiї росiйського iмперiалiзму в Європу. До цiєї теми на початку ХIХ століття в романтичній формі звертається поет Євген Гребiнка (1812–1848): «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями i довкола неї пiднести гори, тодi б ... ми могли бути самостiйнi, але тепер вона неначе ива при дорозi: її не топче тiльки той, хто не хоче» 2.
letter-spacing:-.25pt;НаприкiнцiXIX століття проблемами геополiтичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх «Листах на Надднiпрянську Україну» вiн писав: «Без пiвнiчних берегiв Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали тi береги в часи Угличiв, Тiверцiв i Тмутараканської Русi; ми вiдбили впять частину їх перед нападом туркiв у XV ст. i мусили так чи сяк узяти їх потiм. Не вдалось нам цього зробити пiд Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись пiд московськими царями (Польща була, власне, державою Балтiйського басейну i через те байдужою до чорноморської справи, iнтересної для поднiпрянцiв. Московщина, як держава Балтiйського i Каспiйського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спецiально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-XIXcт. державою московською, а не польською... )» 3. Саме цим пояснював Драгоманов орiєнтацiю запорiзького козацтва на росiйську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географiчно-нацiональну завдачу України!» 4.
М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа вiдзначали, що українцi з давнiх часiв обiймали широку смугу степу та лiсостепу в Пiвнiчному Причорномор’ї. Як ввжає один з кращих українських сходознавцiв першої половини ХХ сторiччя А.Синявський: «Територiя України в перiод рiчкових культур та середземноморській, як i в пiзнiшi часи, особливо з утворенням Багдадського халiфату на пiвденному заходi Азiї й Кордовського на далекому заходi Європи в Еспанiї, була перепуттям мiж Сходом i Заходом. Далi вона стає тим битим шляхом народiв, що переходили мiж Уралом та Каспiєм на Захiд» 5.
Вирiшення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовнiших геополiтичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансiї України було здобування чорноморських берегiв, вiдзначаючи, що вiд давнiх часiв українцi посiдали найбiльшi рiки, якi впадають у Чорне море вiд Дунаю до Кубанi, то вiдступаючи пiд натиском кочiвникiв угору за течiєю, то спускаючись до гирл за сприятливiших умов.
Якщо на пiвднi Чорне море, на пiвночi полiськi болота, а на заходi почасти Карпатськi гори були природними межами власне українських земель, то на сходi та пiвденному заходi таких кордонiв немає. Саме цим степовим коридором орди азiйських кочiвникiв проходили територією пiвденної України, вiдкидаючи наших предкiв вiд чорноморського узбережжя.
«Рiки, — формулює Ю.Липа ази геополітики, — цi найзручнiшi маґiстралi давнiх часiв, вiдiгравали велику роль у формуваннi нацiональних спільнот: рiчна мережа формує однiсть територiї, її торговлi, влади, звичаїв, врештi, мови i релiгiї» 6. Мережа судноплавних рiчок зi спокiйним, рiвнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрiшньої єдностi територiї, а й змiцненню зв’язкiв iз зовнiшнiм свiтом. «Рiчна система українських шляхiв кiнчається з гирлами рiк. Але це не кiнець лучби, це розвинення її в ще бiльшу систему, систему морську. Чорне море органiчно зв’язане з українськими рiками виявом i матерiальних, i духовних тенденцiй української територiї», — твердить Ю.Липа 7. Він вважає, що саме система внутрiшнiх водних шляхiв створила геополiтичну вiсь України: «Тiльки вiсь Пiвдень — Пiвнiч є вiссю українських земель» 8. Днiпро — «це головний нерв України» 9. Основнi порухи великих мас населення вiдбувалися саме на цих напрямках практично до початку ХХ сторiччя, коли зусиллями уряду царської Росiї основнi колонiзацiйнi потоки українцiв Надднiпрянщини були спрямованi до Сибiру, Пiвнiчного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицiю уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак цi новi землi — поселення нiколи не сприймалися як етнiчно українськi.
Велику роль в iсторiї України вiдiграв i той факт, що її територiя була перехрестям не тiльки мiґрацiйних, а й торговельних шляхiв. Якщо рiчкова система формувала зв’язки по лiнiї Пiвнiч — Пiвдень, то сухопутнi маґiстралi сприяли контактам Сходу i Заходу через її територiю: Україна лежить при найкоротшiм сухопутнiм шляху з Захiдної Європи до Індiї... 10. З давнiх-давен територiєю країни проходили важливi торговельнi комунiкацiї мiж країнами балтiйськими i середземноморськими, Захiдною i Центральною Європою, Середньою Азiєю та Китаєм.
Торговельнi зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливiв (чи то грецьких в античнi часи, чи то вiзантiйських та норманських за доби Київської Русi, чи захiдноєвропейських у пiзньому Середньовiччi), обумовлюючи також i геополiтичнi орiєнтацiї. Як вiдзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу захiдних впливiв з кiнця ХІІ століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князiв, далi скрiплюється й росте з переходом сих земель пiд власть Польщi» 11. Польща виступала транзитною територiєю для захiдноєвропейських впливiв в Українi. Причому, якщо духовно-культурнi зв’язки розвивалися насамперед з Італiєю та Францiєю, то технiчно-культурнi — з Нiмеччиною. «Вроцлав i Гданськ, два iсторичнi ринки українського експорту (зруйнованого тiльки силомiць росiйським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих захiдних, нiмецьких впливiв» 12.
§2. Росія як геополітична проблема
Проблема українсько-росiйських вiдносин, Росiї взагалi, її iсторичної долi є однiєю з найважливiших в українських геополiтичних концепцiях.
Загальним місцем для незалежної суспільної думки першої половини ХХ ст. був висновок про те, що приєднання України до Московського царства призвело до розриву традицiйних зв’язкiв з Захiдною Європою, насильницької змiни зовнiшньоторговельних пріоритетiв та геополiтичних орiєнтацiй. Свідома централізація суспільного та культурного життя з боку царського уряду встановлювала заборону виїжджати без спецiального дозволу, на навчання, відбивалася в системі розпоряджень влади, що спрямовували українську торгiвлю лише через пiвнiчнi порти iмперiї i т.ін. «Росiйська торговельна i митова полiтика, не спиняючись нi перед чим, щоб розiрвати й зруйнувати торговельнi зв’язки України з її iсторично сформованими захiдними ринками, щоб знищити взагалi українську торговлю й вiддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до пiвночи, до великоруських центрiв — Петербурґа i Москви» 13.
Говорячи про особливостi геополiтичних спрямувань в iсторiї двох народiв, С.Рудницький зауважує, що «природа вказала Московщинi цiлком иншi гидрографiчнi шляхи, як Українi...» 14. Ю.Липа пiдкреслює, що у той час, коли українцi як нацiя формувались на берегах рiк Пiвнiчного Причорномор’я, росiяни — в басейнi Волги. У книзi «Розподiл Росiї» Ю.Липа говорить, що хоча за довгi столiття експансiї росiяни розселились на значному просторi, багато з цих територiй так i не стали справдi росiйськими. І йдеться тут не тiльки про тi краї, де росiяни не становлять етнiчної бiльшостi: Україна, Прибалтика, Кавказ, Середня Азiя i т.ін., а й про Сибiр i Далекий Схiд. «Останнi роки iсторiї Росiї — це щораз тяжча боротьба центральної влади з рiжнороднiстю людей i краю. У цiй боротьбi найтрагiчнiше було те, що централiстична iдея виявилася недоцiльною на просторах Росiї. Щораз тяжчi удари завдає ця iдея попросту людському життю» 15. Цi удари забирали i забирають мiльйони життiв і в народiв, пiдкорених iмперiєю, i у власне етнiчних росiян — заручникiв росiйської iмперської iдеї. Аналiзуючи географiчнi особливостi власне Росiї, розташування населення, промислових центрiв, комунiкацiй, Ю.Липа доходить висновку, що за умов демократичного полiтичного устрою та вiльного розвитку виробництва i економiчних зв’язкiв вiд Росiї почнуть вiдходити територiї поза її європейською частиною. Першою серед них буде Сибiр, яка є «властива росiйська Америка, що лежить коло самої Росiї i зв’язана залiзницею з нею i Середньою Азiєю» 16. Симптомами аналогічного розвитку подiй для нього були сибiрський сепаратизм та численні сибiрськi уряди часiв революцiї. Сибiрська промисловiсть бiльш зацiкавлена в економiчних зв’язках поза Росiєю, нiж у нiй самiй. Ще яскравiше цi тенденцiї виявляються на прикладi Далекого Сходу, коло економiчних iнтересiв якого лежить у Тихоокеанському басейнi: вивезення сировини до США, Японiї, Австралiї, Пiвденно-Схiдної Азiї та ввезення звiдти промислової та сiльськогосподарської продукцiї — набагато вигiднiше, нiж з власне Росiї. Висновок щодо майбутнього Росiї однозначний — її розподiл. Питання лише в тому, на думку Ю.Липи, коли це вiдбудеться i яким шляхом та з якою кiлькiстю жертв. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі життєві зусилля нації на утримування в покорі інших. Подiбну думку висловив у працi «Чому ми хочемо самостiйної України» С.Рудницький: «У оновленiй демократичнiй Росiї буде великоруське живло безумовно продовжати заграничну полiтику царської Росiї. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостiйности, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю — вже не царську, а поступову. Треба коли не самостiйнiсть, то автономнiсть України так сильно поставити й так гарно захистити перед всякими посяганнями московських централiстiв, щоби Україна мала з свого догiдного географiчного положення тiльки користь, а не шкоду» 17.