Перша - це корінні етноси, які мешкають на своїй етнічній території (корсіканці у Франції та ін.).
Друга - представники інших націй, етнічна батьківщина яких знаходиться за межами країни помешкання. Для постійного проживання в цих країнах вони обов’язково одержують право на громадянство. Причому, громадянство надається не кожному, а виключно тим, хто його виборе згідно існуючих законів (знання мови народу, що дав ім’я державі, сумлінне дотривання традицій, конституції та ін.), а народне господарство країни одержує достатню кількість робочої сили, кваліфікованих кадрів.
Третя група. Робітники-емігранти без громадянства. Нації західної демократі дотримуються граничного рівня багатонаціональності. Науково доведено, якщо питома вага корінного етносу в населенні певного національно-державного утворення складає менше 75%, то настає дистабілізація національного буття. Тому така верства населення як робітники без громадянства набула широкого розповсюдження в індустріально розвинутих країнах. На сьогодні ми повсюдно спостерігаємо невизначеність становища чисельних общин цієї групи на чужині, міжнаціональні конфлікти, зокрема в Англії, Німеччині та ін.
Проблеми національних меншин знаходяться в центрі уваги світової громадскості, враховуються в національній політиці праввих держав. В документах міжнародної спільноти передбачаються заходи, спрямовані на захист інонаціонального населення, створення умов для збереження і розвитку його етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Робітники-емігранти та їхні сім’ї вільно коритсуються рідною мовою, надбанням своєї культури. Мають доступ до духовних цінностей народу, на території якого проживають. Заохочуються та забезпечуються там, де є потреба у вивченні дітьми рідної мови, одержують інформацію рідною мовою як про країну, де мешкають, так і про свою етнічну батьківщину. Нації та національні меншини, складаючи все наелення країни, входять в політичну спільноту - народ, який суб’єктом політичної влади. Розбудовуючи правову державу, такі країни вирішують питання прав людини і націй в комплексі: забезпечують права корінного етносу, а представники інших національнотсей, які сприймають громадянство, стають рівноправними членами громадянського суспільства. Держава задовольняє і виражає інтерес всіх національнотсей, зберігаючи пріорітет корінної нації. Права людини і права нації здійснюються внерозривному зв’язку. Порушення прав людини з боку держави або інших установ викликає уже не національний, а соціальний протест.
3. Основні права народу (нації) в антидемократичних і тоталітарних державах.
Антидемократичні і тоталітарні політичні режими неспроможні забезпечити права нації як органічної складової прав людини. Це яскраво виявилося вколишньому Радянському Союзі. Позбавлення за роки російської та радянської імперії прав націй на володіння своєю етнічною територією та національними природними ресурсами, здобутками праці, перетворення національної власності в загальнодержавну, насправді в «нічию»; уніфікація багатоманітності національного буття, одержавлення всіх форм громадянського та національного життя. Особливо територій, де історично склалися етноси, умовність наявних кордонів між республіками сприяли руйнації внутрінаціональних зв’язків і позбавили нації джерел саморозвитку, зумовили поступове згасання національних потенцій та втрату національних рис. Позбавлена структур самозахисту і відтворення (державних, економічних, військових, релігійних, культурно-освітніх), така нація постійно балансує на грані виживання. Її представники все більше стають жертвами політичної демагогії (українці - це, мовляв, малороси як частина великоруської нації), асиміляції, деформації національної самосвідомості, моралі, зрештою, ментальности. Варто навести слова Бєлінского, що застерігав: коли народ піддається натискові чужих для нього думок і звичаїв, не має всобі сили переробити їх власною сутністю, тоді він гине політично[8]. Це застереження підтвердилося сумним досвідом СРСР: якщо перепис 1926 р. засвідчив 208 корінних етносів на території радянської імперії, то в 1989 р. їх залишилося близько 123. Таким є один з підсумків «національної політики» КПРС, спрямованої на зближення і злиття нації, яка своїм підсумком обернулася трагедією для народів.
У Радянському Созі поняття малої батьківщини імперською пропогандою було піднесене Великой Родиной от Москвы до самых до окраин..., а курс КПРС на прискорене будівноцтво безкласового і безнаціонального суспільства, проголошення якоїсь міфічної «нової історичної спільності людей типу радянський народ» стали лише політикою змішування народів різних за расово-етнічною та релігійною ознаками в єдиному «інтернаціональному казані». Валюнтариська міграційна політика Кремля, штучне створення неоднакового рівня життя населення в різних регіонах зумовили посилену неконтрольовану міграцію. Величезні маси людей були відірвані від рідного дому. Це був руйнівний і безприкладний процес, наслідком якого ми маємобезлюдні села, які завжди були осередками національного буття, та перенаселені міста, які здебільшого стали фактором денаціоналізації особи. Засобом позбавлення права нації на свою етнічну територію були колективізація та нещадна експлуатація селянства, метою яких було вбити в ньому завжди бажання стати господарем н рідній землі та при першій-ліпшій нагоді втекти з родинного краю. Ось чому селянин сьогодні не квапиться брати землю для оренди чи у власність для фермерського господарства.
Прихильники насильницьких методів розв’язування національних проблем добре засвоїли пораду засновників комунізму щодо ставлення до майбутнього націй. Відносячи слов’янські народи до розряду неперспективних, контрреволюційних, Ф.Енгельс вважав, що революція «зітре з лиця землі навіть ім’я цих упертих малих націй»[9]. К. Маркс писав, що кожен слов’янський народ не має майбутнього з тої простої причини, що в них усіх, крім поляків та росіян, відсутні необхідні історичні, географічні, політичні і промислові умови самостійності та життєздатності. Чи не ці «вказівки» класиків стали для тоталітарної системи підвалиною для здійснення геноциду стосовно власних народів, зокрема, українського. Наприкінці 30-х рр. Л.Троцький писав: «Ніде утиски, чистки, репресії та всі взагалі заходи бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні у боротьбі з сильними підгрунтовними прагненнями українських мас до більшої самостійності...» Якщо додати до цього такі «заходи» як депортація з України «зрадників та неблагонадійних», яких тільки на 30 - 50-ті роки було виселено 3,5 млн. чол., штучні голодомори та оргнабори робочої сили на будови «комунізму» й ін., то картина зменшення українців в населенні республіки жахлива. З 1926 р. по 1989 р. їх питома вага в населенні республіки зменшилася з 82% до 72,7%, а неукраїнців збільшилося до 27,3%, у тому числі росіян у 5,6 раз. Заселення України неукраїнцями набуло планомірного храктеру. Так, не вивітрився трупний чад у порожніх українських хатах внаслідок голодомору 1933 р., як Москва організувала масові переселення з Росії на родючі землі. На 28 грудня цього року було відправлено 329 ешалонів з 21856 селянських господарств, зокрема, з Горьковської в Одеську область - 2120 господарств, відповідно з Іванівської в Донецьку - 3527 тощо. План перевезення селян в Україну здійснено у визначені строки і перевиконано на 104%[10]. Неукраїнці селилися великими групами на території України внаслідок примусового переселення, яке в свій час проводили колоніальні держави - Росія, Польща, Туреччина, Німеччина. Природно, що ці групи ставали носіями ментальності своїх метрополій, а відповідно і проводили їх політику щодо України. І оскільки ця політика заперечувала можливість існування незалежної Української держави, справедливо зауважує В.Дорошкевич, то вони і не були її прихильками. А це породжувало явище малонаціональності серед тієї частини українського населення, яка несвідомо чи під тиском обставин ставала на позицію тієї чи іншої національної меншини, що репрезентувала відповідну іноземну державу на території України[11].
Говорити сьогодні про права людини, їх пріорітет перед іншими, зокрема національними, які в українців здебільшого втрачені внаслідок колоніяльного гноблення, недоречно. Для подолання комплексу національної неповноцінності, меншовартості і відродження прав нації важливо створювати умови для формування українського народу як джерела політичної влади. Народ як спільнота можливий тоді, вказував Гегель, коли він володіє суверенітетом, гарантом якого є власна держава[12]. Емануїл Кант вважав, що об’днана воля всіх людей, які утворюють народ, може бути єдиним джерелом влади і законів правової держави.
Сподівтися, що уже сформувався український народ, здатний творити демократичну державу і забезпечити єдність прав людини і прав нації, передчасно. Він виділився як частина союзного «інтернаціонального казана» і несе в собі риси колишнього «радянського народу», де проблема прав людини і прав нації втілювалася в життя в гіпертрофованому вигляді. Підписавши «Загальну декларацію прав людини», тоталітарна система не поспішала її реалізувати, оскільки демократизм цього документа був несумісний з політикою неправової держави.
У перебудовчий горбачовський період спроби реформаторів втілили в життя Декларацію вступили в глибокі протиріччя. Суперечливість полягала в тому, що, по-перше, нації, які прагнули реалізувати своє право на самовизначення, зустріли шалений опір великодержавників Кремля і значної частини російськомовного населення в республіках; по-друге, колишня КПРС, прагнучи зберегти радянську імперію, інспірувала створення в республіках інтеррухів, які повели активну боротьбу проти національно-демократичних перетворень, посилили міжнаціональну ворожнечу, дестабілізацію суспільтва в новоутворених на руїнах СРСР державах.