4. Основні чинники, від яких залежить формування українського народу.
Формування українського народу, його стабільність та динамічний розвиток залежить від багатьох чинників, серед яких варто назвати такі:
1. Створення ефективної української економіки, орієнтованої на ринкові відносини і зміцненні внутрінаціональних зв’язків. На сьогодні вона ще залишається соціалістичною часткою колишнього єдиного народногосподарського комплексу з тоталітарно-мафіозним методом управління і неспроможною через орієнтацію на всесоюзний економічний простір функціонувати і згутровувати людей в єдину спільноту. Не сприяють утвердженню чуття єдиної родини відсутність гарантії економічного суверенітету, зокрем, прозорість кордонів, брак енергоносіїв, нестабільність валюти, гіперінфляція, масове пограбування національних багатств та ін.
2. Українська нація як носій державницької ідеї, зазнавши утисків та геноциду від агресії та поневолення сусідніми державами, втратила кращі здорові сили, зокрема свою еліту. Доба радянська взагалі поставила питання про існування української нації як етносу. Найважливішими віхами цього злочину є голодомори, що принесли мільйони жертв, масові репресії та депортації «зрадників» та «націоналістів» у табори Сибіру й Півночі, нераціональне розміщення промиловості, Чорнобильська катастрофа та ін. Екологічні фактори загрожують генетичному складу за класовою ознакою, в основі якої була бекомпромісна боротьба на фізичне і моральне знищення «українських буржуазних націоналістів» обумовили прихід до керма управління економічним, політичним і духовним життям зденаціоналізованої або проімперської номенклатури, нездатної втілити в життя державницькі ідеї незалежної України. Після жахливих репресій щодо української інтелігенції представники її нової генерації утворилися за останні часи як штучний прошарок для ідеологічно репрезантивних цілей, і через це вона не могла плідновиконувати роль духовного речника нації. На час проголошення незалежності (24 серпня 1991 р.), тяга до якої є нездоланою в народі ще з часів Київської Русі, Україна не спромоглася висунути впливового сильного лідера держави.
3. Особа як головна ланка народу не стала вільною. Національна несвобода глибоко вкарбувалася в сутність людини, яка, втративши націоналоьну гідність, все більше перетворювалася в слухняного гвинтика тоталітарної держави, а не господря своєї власності, етнічної території та національних багатств. О.Гончар слушно зауважує, що коли ми дивуємося, звідки оце нещастя занахабнілих хапуг, рвачів, осквернителів народних святинь, то зрозуміло, що імперська система готувала вже у своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстких циніків, у чиїх генах не залишилося навіть посуття совісті, моральних обмежень, розуміння елементарного людського обов’язку. Така бездумна і бездуховна особа здатна виконувати будь-які накази «своїх вихователів», навіть злочинні. Адже сьогодня у руках людини є надпотужні знаряддя праці, здатні не тільки забезпечити високу продуктивність праці, але й завдати величезної шкоди природі аж до екологічної катастрофи. Опинившись на своїй етнічній території, на земляж «чужого» етносу (особливо не по своїй волі), людина не завжди з розумінням ставиться до надбань народу, який вклав у рідні села, міста, землю свою працю.
4. Проблема прав людини і прав нації безпосередньо пов’язана з питання відродження та поступу національної культури. І тільки в середовищі національної культури можлива реалізація прав людини. Першою і необхідною умовою відродження духовності, а також і демократії є відновлення Української державності. Адже імперська політика в галузі культури витіснила українську мову у сферу побуту, позбавила українця мождивості прилучатися до духовного життя України, яким так захоплювалися свого часу європейці. У радянські часи використання рідної мови, духовності вважалися за ознакою інтелектуальної відсталості або прояв «буржуазного націоналізму». Планомірна русифікація та культурний геноцид набули загрозливого, а в деяких регіонах незворотного характеру для духовногорозвитку українського народу. Спадщина минулого тяжіє над свідомістю людей. Тому проголошення української мови як державної у незалежній Україні, турбота про відродження української культури, повернення історичної пам’яті та ін. Є не тільки відновленням справедливості, але й шляхом до духовної свободи народу.
5. Формування громадянського суспільтсва, підгрунтя якого становили б приватна власність і вільна людина. Це зумовить формування демократичної правової держави, а також принципово інші умови і засоби самореалізації особистості. Тепер вона знаходитиме себе не тільки на терені національної взаємодії, як це властиво перехідному стану суспільства, але й у численних структурах громадянського суспільства, політичних партіях і громадських рухах, підприємницьких і професійних союзах, творчих спілках і об’днаннях тощо.
6. Нова Конституція, кожне положення якої послідовно і повністю відповідало б найважливішим конституційним принципам, і в першу чергу таким: український народ, який складають громадяни України ясіх націоналбностей, є єдиним; утвердження і забезпечення громадянських, політичних, економічних та культурних прав і свобод людини є головним обов’язком держави; держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх національних меншин.
Отже, проблема прав людини і прав нації - одна з головних у процесі зміцнення незалежності, державотворення, реформування суспільтва. Шлях її вирішення полягає у площині формування громадянського суспільства і правової держави не в межах колишнього Союзу, а в новостворених незалежних державах. Народ, яеий формується на підвалинах корінної нації і предстваників інших національностей, що мещкають на території певного державного утворення, повинен стати суб’єктом державної влади, гарантом її суверенітету. Національні цінності і здобутки нації, яка дала ім’я державі, як це властиво цивілізованим країнам світу, зумовлюють специфіку країни, її політичну культуру. Німецька, фінська чи якась інша нація, як відомо визначають своєю культурою, традиціями специфіку розвитку своїх країн. Така ж ситуація має відбутися і в Україні. Під час розбудови Української незалежної держави її національні права і права людини мають здійснюватися одночасно і в повній єдності[13].
\/. Права національних меншин
в Україні.
1. Основні нормативно-правові документи які захищають права національних меншин в Україні.
Існує ряд нормативно-правових документів, що захищають права національних меншин, які проживають на території України і є її громадянами, до них можна віднести слідуючі:
- Це Основний Закон України - Конституція України;
- Декларація прав національностей України (1 листопада 1991 р.);
- Закон України «Про національни меншини в Україні (від 25 червня 1992 р.);
2. Конституційно - правовий статус національних мншин.
Конституція України (ст. 11) встановлює, що держава сприяє консолодіції і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна проявляє турботу про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12).
Державно-правова і політична практика багатьох країн СНД свідчить, чо після розпаду СРСР національне питання стало одним з найбільш гостріших. Виходячи з цього, в нашій країні приділяється велика увага регулюванню правового статусу національних меншин. Про це свідчить прийняття 1 листопада 1991 року Декларації прав національностей України і Закон України від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини в Україні». На території Республіки в даний момент проживають громадяни більше ста національностей, які разом з українцями складають 51 мільйонний народ України[14].
В відповідності з цими документами встановлюється, що Україна гарантує громадам Республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні і культурні права і свободи. Держава гарантує підтримку в розвитку національної самосвідомості і самовираження. При цьому всі громадяни України користуються захистом держави на рівних умовах. При забезпеченні прав національним меншинам, Україна виходить з того, що ці права являються невід’ємною частиною загальноприйнятих в світі прав людини.
До національних меншин Закон відносить групи громадян України, які не являються Українцями по національноті, і проявляють почуття національної самсвідомості і общинності між собою[15].
Згідно Закону, громадяни мають право вільно вибиратиі встановлювати свою національність, і відповідно кожний громадянин України має право на національну фамілію, ім’я, по-батькові. Громадяни України, які відносяться до національних меншин, мають право вибиратися і назначатися на рівноправних умовах на любі посади в органи законодавчої, виконавчої ісудової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в закладах і організаціях. Їм гарантується право на збереження середовища проживання в місці історичного і теперішнього розселення.
Україна гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання на рідній мові або вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, віросповідання своєї релігії, задоволення потреб в літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів. В державному бюджеті Україні передбачають спеціальні ассигнування для розвитку національних меншинств.