Вирішуючи питання про можливе переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови у позові про переведення на нього прав і обов'язків покупця.[9]
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися також іншого спільного майна, відносно якого можливе реальне виділення частки.
Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки із спільного майна (ч.І ст.115 Цивільного кодексу України). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учасників права спільної часткової власності. Однак вони можуть і не дійти до такої згоди, особливо щодо виділення частки у натурі з неділимого майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст.115 Цивільного кодексу України).
Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції повинні перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).
У випадку порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). При неможливості виділити кожному з них частку у натурі і відсутності з цього приводу згоди між ними суд вправі присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.
2.2. Право спільної сумісної власності подружжя.
Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 р. (його повна назва — Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР), зберігши свою життєздатність і у нині діючому законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР, прийнятими 27 червня 1968 р., і прийнятим в їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.
Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без визначення часток у праві власності. Суб’єктами спільної сумісної власності можуть бути лише фізичні особи. Спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено цим Кодексом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.[10]
Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні також Кодексом про шлюб та сім'ю України, в якому встановлено принцип спільності придбаного у період шлюбу майна (ст.22). «Майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах запису (реєстрації) актів громадянського стану. Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. У цьому разі всі спірні питання щодо майна, набутого у період таких відносин, вирішуються судами відповідно до норм цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність. Тому частка у майні осіб, що перебувають у фактичному шлюбі, повинна визначатися у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.
Відповідно до діючого шлюбно-сімейного законодавства придбане у період шлюбу майно надходить у спільну власність подружжя незалежно від їхньої волі, тобто автоматично. Не припиняє дію принципу спільності майна тимчасове роздільне проживання подружжя, викликане відрядженням, відпусткою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо.
Шлюбно-сімейне законодавство надає подружжю рівні права на спільно нажите у період шлюбу майно. Це стосується і випадків, коли заробітна плата подружжя неоднакова за розміром. Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього господарства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч.2 ст.22 Кодексу про шлюб і сім'ю).
Важливе практичне значення має з'ясування питання про те, в який же момент виникає спільна сумісна власність на майно, придбане одним з подружжя. Сімейним законодавством такі відносини не врегульовані. Тому у таких випадках слід керуватисяЦКУ, ст.128 якого передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає у момент його передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. Отже, з виникненням у одного з них права особистої власності за вказаними підставами автоматично виникає право спільної сумісної власності обох.
Що стосується заробітної плати (інших форм оплати праці), то в юридичній літературі з цього приводу висловлювалися різні погляди. На нашу думку, найобгрунтованішою є давно висловлена позиція авторів, які вважали, що режим спільності на такі доходи виникає у момент їх отримання уповноваженим дружиною.[11] Така позиція певною мірою узгоджувалася з судовою практикою. Так, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. вказала, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли у бюджет сім'ї, є його особистою власністю. Таким чином, відповідно до судової практики спільна власність не може виникнути раніше одержання подружжям трудових доходів.
Сімейне законодавство не встановлює спеціального переліку майна, яке може бути спільною власністю подружжя. І у цьому, безумовно, немає потреби, оскільки подружжя, як і всі інші громадяни, є суб'єктами цивільних правовідносин. Отже, вони вправі мати у спільній власності все майно, яке взагалі може становити об'єкти власності окремих громадян, визначені законом. Зокрема, у спільній власності подружжя можуть бути грошові суми, паєнагромадження у житлових, житлово-будівельних, дачних, гаражних та інших кооперативах, жилий будинок, квартира, автомобіль, страхові суми за договором особистого страхування і належні подружжю грошові суми і майно за іншими зобов'язальними правовідносинами,[12] а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (жилий будинок, автомобіль, вклади у кредитних установах тощо), що здійснюється за існуючими правилами на ім'я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.
Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання, комп'ютер тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх у своїй діяльності, а другому — присудити відповідну грошову компенсацію (ст.26 Кодексу про шлюб і сім'ю). Не виключаються з числа об'єктів сумісної власності подружжя також виграші по грошово-речових лотереях, облігаціях державної позики тощо. Аналогічно повинно розв'язуватися питання про авторську винагороду, авторський гонорар, право на отримання яких виникло у період шлюбу, оскільки вони є різновидом трудових доходів.
У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст.25 Кодексу про шлюб і сім'ю). Проте одного лише факту проведення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його їх спільною власністю. Обов'язково необхідно встановити, що таке майно істотно збільшилося у цінності.