Майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм за правом спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними або якщо ними не утворено селянське (фермерське) господарство у формі юридичної особи.[13]
Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України «Про селянське (фермерське) господарство», іншими законодавчими актами. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.
Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють в ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після виконання, передбачених законом умов (зокрема, одержання Державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у Раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.
У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути різноманітне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст.17). Однак поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов'язаннями. В майбутньому новому Цивільному кодексі України важливо було б врахувати цю обставину.
В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» з цього приводу було зазначено, що у випадку виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їх частки в натурі не повинен позбавити господарство необхідного йому майна. У разі неможливості виділити їм частку в натурі виплачується грошова компенсація.
Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподарських підприємств (раніше члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не передбачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-правової форми. Однак, якщо ведення особистого підсобного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени мають дотримуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то на наш погляд, визначальною може бути норма ст.17 (п.1) Закону «Про власність», за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У нині діючому цивільному законодавстві відсутні спеціальні правові норми, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при виникненні майнових спорів між членами такого господарства необхідно застосовувати загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відносини подружжя та інших членів сім'ї. Відповідно ж до ст. 1 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» цей Закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом та городництвом.
Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими можуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельним кодексом України передбачено право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, традиційних народних промислів (ст.6, 7, 58). В принципі ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним моделюванням, пошиттям одягу тощо).
Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно споживчого призначення або інше, не пов'язане з веденням такого господарювання, яке не підпорядковане правовому режиму спільності.
Питання про вихід із селянського (фермерського) господарства регулюються ЦКУ.
У разі виходу одного або кількох членів селянського (фермерського) господарства з його складу (крім випадків, передбачених п. 3 цієї статті) земельна ділянка та засоби виробництва поділу не підлягають.
Той, хто вийшов із господарства, має право на одержання грошової компенсації, відповідної його частці у праві спільної власності на це майно, яка могла б бути йому виділена при поділі.
Право одержання частки в натуральній формі, включаючи поділ земельної ділянки та засобів виробництва, мають ті члени селянського (фермерського) господарства, що виходять із нього з метою створення нового селянського (фермерського) господарства. При цьому виділення частки в натуральній формі для нового селянського (фермерського) господарства здійснюється таким чином, щоб не позбавити перше селянське (фермерське) господарство необхідних для його нормального функціонування виробничих фондів.
Порядок виплати компенсації встановлюється взаємною домовленістю усіх членів селянського (фермерського) господарства, а при недосягненні такої домовленості спір вирішується в судовому порядку.[14]
Припинення права власності селянського (фермерського) господарства.
Спільна сумісна власність селянського (фермерського) господарства припиняється поділом господарства на два чи більше, а також виходом із нього всіх його членів.
У разі припинення селянського (фермерського) господарства у зв’язку з виходом із нього всіх його членів або за іншими підставами, передбаченими законом, його майно, що залишилося після сплати податків та інших платежів, належить членам колишнього господарства за правом спільної сумісної власності і може підлягати поділу між ними відповідно до правил ЦКУ.
Правовий режим земельної ділянки у цих випадках визначається за правилами, встановленими законодавчими актами про землю.[15]
3. Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру).
Одним з найпоширеніших об'єктів права спільної часткової власності громадян (сьогодні — також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-продажу або дарування, отримання кількома особами будинку у порядку спадкування, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину в установленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва. Проте нерідко забудовнику надають різноманітну допомогу інші особи (члени сім'ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві до сьогоднішнього дня чітко не визначено правові наслідки такої допомоги. Тому судові органи при розгляді справ даної категорії керувалися відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР.
Так, ще у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 31 липня 1962 р. «Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі будівлі» вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовнику, не може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилий будинок. Такі особи лише вправі були претендувати на відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої Ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.
Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. В постанові Пленуму від 31 липня 1981 р. «Про судову практику по розгляду спорів, пов'язаних з правом особистої власності на жилий будинок» збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фактичним співзабудовником. Для цього повинно бути встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовником мала місце домовленість про створення спільної власності на жилий будинок, і саме з цією метою останній вкладав свою працю і кошти у забудову.
Разом з тим при вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального законодавства повинен був притягнути до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої Ради народних депутатів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприємство, які виділяли .для будівництва будинку земельну ділянку, для з'ясування їхнього ставлення до пред'явлених вимог. При цьому думка таких третіх осіб щодо поданого позову враховувалася судом у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше суд був зобов'язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання земельної ділянки, то за постановою Пленуму від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.