Міністерство освіти і науки України
Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
кафедра цивільного права
та процесу
КУРСОВА РОБОТА
з цивільного та сімейного права
на тему:
«Спільна власність»
Виконав: студент гр. Ю-2000-ІІ
Мартинюк С.Т.
Науковий керівник:
Бойчук М.М.
м. Івано-Франківськ
2002 р.
Зміст
1. Поняття права спільної власності. 4ст.
2. Види права спільної власності. 9ст.
2.1. Право спільної часткової власності. 9ст.
2.2. Право спільної сумісної власності
подружжя. 14ст.
2.3. Право спільної власності селянського
(фермерського) і особистого підсобного
господарства. 22ст.
3. Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру). 26ст.
4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб). 31ст.
Висновок. 35ст.
Практичне завдання: заява до суду про
поновлення громадянина в дієздатності. 36ст.
Вступ
Право власності є одним з найактуальніших і найважливіших питань на сьогоднішній день в нашій державі. Одним з його різновидів є право спільної власності. Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст.112 ЦК України було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її припинення протягом одного року (ст.117 ЦК — виключена з Кодексу за Законом від 16 грудня 1993 р.).
На сьогоднішній день Закон України «Про власність» зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Отже, об'єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.
1. Поняття права спільної власності.
Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. Отже, майно, що одночасно перебуває у власності двох чи більше осіб (співвласників), належить їм за правом спільної власності.[1] Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб'єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.
Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.[2]
Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.
Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова власність та спільна сумісна власність.
З правової точки зору між двома цими різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.
У спільній сумісній власностілї учасники не мають наперед визначених часток Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон «Про власність в СРСР» передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.
Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційно-правова форма сімейно-трудового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджуватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (ст.120— 127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (ст.17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.17—18 Закону України «Про власність», ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Чинне законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.
Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, який передбачає щодо спільно створюваного кількома особами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не вправі угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про власність» між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно з чим кожному з членів сім'ї визначалася частка в спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто, за таких умов один член сім'ї (за винятком подружжя), який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набути на нього рівне право з тим членом сім'ї, який прийняв більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім'ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі у створенні цього майна кожного з членів сім'ї. Більше того, судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім'ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.