Дуже часто практичне значення може бути ясно усвідомлене тільки за посередництвом співвіднесення емпіричної данності з її ідеальним граничним випадком. Якщо історик (в самому широкому значенні даного слова) відмовляється від спроби формулювати такий ідеальний тип, вважаючи його “теоретичною конструкцією”, тобто думаючи, що для його конкретної пізнавальної мети він неприйнятний або непотрібний, то в результаті, як правило, виявляється, що цей історик, усвідомлено або неусвідомлено, користується іншими подібними конструкціями, не формулюючи їх в певних термінах і не розробляючи їх логічно, або що він залишається в сфері невизначених “відчуттів”.
Ідеальний тип певного суспільного стану, сконструйований за посередництвом абстрагування ряду характерних соціальних явищ епохи, може – і це дійсно часто трапляється – уявлятись сучасниками практичним ідеалом, до якого слід прагнути, або, у будь-якому випадку, максимою, що регулює певні соціальні зв’язки.
Самі “ідеї”, що панують над людьми певної епохи, тобто дифузно в них діючі, можна, якшо йде мова про які-небудь складні мисленні утворення, осягнути з усією понятійною суворістю тільки у вигляді ідеального типу, так як емпірично вони живуть у свідомості невизначеної і весь час змінної кількості індивідів і набувають у них найрізноманітніших відтінків за формою і змістом, ясністю і сенсом.
Чим ширше зв’язки, про виявлення яких іде мова, чим багатогранніше було їх культурне значення, тим більше їх зведене систематичне відображення в системі понять і думок наближається за своїм характером до ідеального типу, тим в меншій мірі можна обходитись одним поняттям такого роду, тим природніші і неминучіші всі повторювані спроби усвідомлювати нові сторони значимості за посередництвом конструювання нових ідеально-типових понять. ...Вони мають велику евристичну цінність для дослідження і велику систематичну цінність для відображення, якщо користуватись ними як понятійними засобами для порівняння і співставлення з ними дійсності. В цій їх функції вони абсолютно необхідні. Подібним ідеально-типовим зображенням зазвичай притаманний ще більш ускладнюючий їх значення момент. Вони хочуть бути, або неусвідомлено являються ідеальними типами не тільки в логічному, але і в практичному сенсі, а саме прагнуть бути “зразками”, які вказують на те, яким явище на думку дослідника повинно бути, що дослідник вважає в ньому “суттєвим”, таким, що зберігає постійну цінність. ...Саме тому, що ідеальний тип претендує тут на емпіричну значимість, він проникає в область оціночного трактування явища – це вже не емпірична наука; перед нами особисте визнання людини, а не утворення ідеально-типового поняття. Не дивлячись на таке принципове розрізнення, змішування різних в своїй основі значень “ідеї” дуже часто зустрічається в історичному дослідженні. Елементарним обов’язком самоконтролю вченого, і єдиним засобом відвернути подібні непорозуміння є різке розмежування між співставленням дійсності з ідеальними типами в логічному сенсі слова і оціночними судженнями про дійсність, які виходять з ідеалів. “Ідеальний тип” в нашому розумінні є дещо, на відміну від оціночного судження, абсолютно індиферентне і не має нічого спільного з якоюсь іншою, не виключно логічною “досконалістю”.
Утворення типових понять в значенні виключення “випадкового”, відбувається у сфері “історичних індивідуумів”. Звичайно, ті родові поняття, які ми постійно виявляємо в якості компонентів історичного викладення і конкретних історичних понять, можна за допомогою абстракції і посилення певних суттєвих для них понятійних елементів перетворити в ідеальні типи. Саме це частіше за все відбувається на практиці і являє собою найбільш важливе застосування ідеально-типових понять; кожний індивідуальний ідеальний тип складається з понятійних елементів, родових по своїй природі і перетворених в ідеальні типи, і в цьому випадку виявляється специфічно-логічна функція ідеально-типових понять. ...Чим більшою мірою йде мова про просту класифікацію процесів, які зустрічаються в дійсності як масові явища, тим більшою мірою мова йде про родові поняття; навпаки, чим більшою мірою створюються поняття складних історичних зв’язків, виходячи з тих їх компонентів, які лежать в основі їх специфічного культурного значення, тим більше поняття або система понять буде наближатись за своїм характером до ідеального типу. Адже мета утворення ідеально-типових понять завжди полягає в тому, щоб повністю довести до свідомості не родові ознаки, а своєрідність явищ культури. Зрілість науки завжди проявляється в подоланні ідеального типу в тій мірі, в якій він мислиться як емпірично значимий або як родове поняття.
Один з прикладів ідеально-типової конструкції є концепція Маркса. Кожен, хто коли-небудь працював із застосуванням марксиських понять, добре знає, як високо неповторне евристичне значення цих ідеальних типів, якщо користуватись ними для порівняння з дійсністю, але в рівній мірі знає і те, наскільки вони можуть бути небезпечними, якщо розглядати їх як емпірично значимі або навіть реальні (тобто по суті метафізичні) “діючі сили”, “тенденції” і т.д.
Отже об’єктивна значимість всякого емпіричного знання полягає в тому - і тільки в тому, - що дана дійсність упорядковується по категоріям в деякому специфічному смислі суб’єктивним, оскільки утворюючи передумову нашого знання, вони пов’язані з передумовою цінності істини, яку нам може дати лише досвідне знання. «Об’єктивність» пізнання в області соціальних наук характеризується тим, що емпірично дане завжди співвідноситься з ціннісними ідеями, що і створюють пізнавальну цінність вказаних наук, які дозволяють зрозуміти значимість цього пізнання, але не здатними служити доказом їх значимості, яке не може бути дане емпірично. Притаманна нам всім віра в надемпіричну значимість останніх найвищих ціннісних ідей, в яких ми бачимо сенс нашого буття, не тільки не виключає безкінечної зміни конкретних точок зору, що надають значення емпіричній дійсності, але і включає її в себе. Життя в його ірраціональній дійсності і можливості, які в ній містяться, вичерпні, тому конкретні форми віднесення до цінності не можуть бути постійними, вони піддаються постійній зміні, яка йде в темне майбутнє людської культури. Світло, поширюване такими високими ціннісними ідеями, падає на постійно змінний кінечний зв’язок хаотичного потоку подій, що проноситься крізь час. Але з цього не виходить те, що завдання соціальних наук полягає в безперервних пошуках нових точок зору і понятійних конструкцій. Навпаки, головна мета утворення понять і їх критики полягає в тому, щоб служити пізнанню культурного значення конкретних історичних зв’язків». [2;389-414]
Таким чином, ідеальний тип не виводиться з емпіричної реальності, а конструюється як теоретична схема, і тільки тоді співвідноситься з емпіричною реальністю. Веберівський ідеальний тип близький до ідеальної моделі, якою користується природознавство. Мислительні конструкції, які носять назву ідеальних типів, пише він, “можливо, так само рідко зустрічаються в реальності, як фізичні реакції, які вирахувані тільки за припущення абсолютно пустого простору”. Вебер називає ідеальний тип продуктом нашої “фантазії”, “створеним нами самими виключно мислительним утворенням”, підкреслюючи цим його позаемпіричне походження. Подібно до того, як ідеальна модель конструюється природодослідником в якості інструмента, засобу для пізнання природи, так і ідеальний тип створюється як інструмент для осягнення історичної реальності. Завдяки своїй віддаленості від емпіричної реальності, своїй відмінності від неї, ідеальний тип може служити ніби масштабом для співвіднесення з ним цієї останньої.
Такі поняття, як “економічний обмін”, “homo oekonomicus”(економічна людина), “ремесло”, “капіталізм”, “церква”, “секта”, “християнство”, “середньовічне трудове господарство” і т.д. суть згідно з Вебером, ідеально-типічні конструкції, що використовуються в якості засобів для зображення індивідуальних історичних утворень. Одним з найбільш розповсюджених заблуджень Вебер вважає “реалістичне” (в середньовічному значенні цього терміну) тлумачення ідеальних типів, тобто ототожнення цих мисленних конструкцій з самою історико-культурною реальністю, “субстанціалізацію” їх.
У Вебера виявляються труднощі з тлумаченням конструювання ідеальних типів. З одного боку, він робив акцент на тому, що ідеальні типи “недійсні”, являють собою “утопію”,”фантазію”. З іншого боку, виясняється , що вони беруться з самої дійсності, шляхом, правда, деякої її “деформації” – посилення, виділення, загострення тих елементів, які досліднику вбачаються...типовими. Отже, емпіричний світ – це не просто хаотична багатоманітність, як думали Ріккерт та Віндельбанд; ця багатоманітність постає перед дослідником вже якось організованою у відомі єдності, комплекси явищ, зв’язок між якими – нехай ще не достатньо встановлений – все ж передбачається існуючим.
Ті, хто займався методологією М.Вебера, помічають це протиріччя і приходять до висновку, що йому не вдалось послідовно реалізувати методологічні принципи Ріккерта, що у своїй теорії утворення ідеальних типів він повертається на позиції емпіризму, який слідом за Ріккертом намагався подолати. Отже, ідеальний тип – що це: апріорна конструкція чи емпіричне узагальнення? Певно, підкреслення деяких елементів дійсності з ціллю утворення такого, наприклад, поняття, як “міське ремісниче господарство”, передбачає виділення з індивідуальних явищ чогось, якщо не загального для всіх них, то принаймні, характерного для багатьох. Ця процедура прямо протилежна утворенню індивідуалізуючих історичних понять, як їх уявляв собі Ріккерт: вона схожа скоріше на утворення понять генералізуючих.