Смекни!
smekni.com

Філософія київського кола (стр. 2 из 10)

Звертаючись до самості, індивідуальності, Л. Шестов різко виступав проти Гегеля як «злого генія людського духу ж за його апологію всезагального, прославлення не­обхідності на противагу єдиному, свободі, спроби затисну­ти все в залізну голу схему логічних суджень. «Звичка логічно мислити, — зазначав він, — вбиває фантазію. Людина переконується, що є тільки один шлях до істини через логіку і звернути з нього означає йти прямо до заблудження. ... Філософія з логікою не повинна мати нічого спільного; філософія є мистецтво, прагнення про­рватися через логічний ланцюг умовисновків, що вино­сить людину в безкрайнє море фантазії, фантастичного, де все однаково можливо і неможливо» (Там же. — С. 59). Тому, кому потрібно насправді що-небудь знати, а не тіль­ки мати «світогляд», той на логіку не розраховує і не за­хоплюється звабливими думками. Йому все життя дово­диться перебиратись з вершини на вершину, а коли по­трібно, зимувати і в долині, бо широкий горизонт правди­вий і корисний. Для повного ознайомлення з предметом треба підійти ближче, доторкнутися до нього, обдивитись зверху, знизу, з усіх боків. Сам процес пізнання є твор­чістю життєвого світу ніяк не меншою мірою, як його спо­глядання. Зняти з себе відповідальність в процесі пізнання об'єктивного світу за його буття означає втратити власну людську гідність, отримати натомість сурогат, статус «транс­цендентного», потойбічного істоті суб'єкта. Це робить людину в буквальному розумінні «нічим», позбавляє П будь-якої індивідуальності, неповторності, важливості, перетво­рює її в «ніщо», яке пізнає світ, в одномірне абстрактне «Я», що нездатне викликати до себе ні любові, ні нена­висті, ніякого ставлення загалом. У свою чергу, цей транс­цендентний суб'єкт і сам байдужий до чужої гідності, йому абсолютно однаково, яке у людей обличчя і що у них на серці. Він незмінно, мов зачарований, повертається до низе спиною і дивиться вдалину — на горизонт істини, де є лише доведення і висновки, які нікому не належать, само­стійного, міфічного Розуму, що обмежує наше життя бла­годаттю порядку.

Аналізуючи погляди Л. Шестова, варто звернути увагу ще на один момент його роздумів про характер пізнання. З його точки зору, прагнення розуміти людей, життя і світ перешкоджає нам взнати все це, тому що «пізнати» і «зрозуміти» — два поняття, які не тільки не однакові, а й прямо протилежні, хоча їх часто використовують як рів­нозначні. Ми вважаємо, що зрозуміли будь-яке явище, коли включили його у зв'язок причин, що раніше відомі. Проте оскільки все наше розумове прагнення зводиться до того, щоб зрозуміти світ, ми відмовляємося пізнавати багато з того, що не вкладається на площину нашого світогляду. Наприклад, лейбніцевське питання, поставлене Кантом в основу критики розуму: як ми можемо пізнати річ, яка знаходиться поза нами, якщо вона не входить в нас? Це незрозуміле, тобто не відповідає нашим уявленням про розуміння, а отже, його потрібно витіснити з поля зору, що і спробував зробити Кант. Однак здавалось би, що в інте­ресах знання потрібно було б жертвувати розумінням, ос­кільки розуміння є другорядна річ (див.: діам .же. — С. 109).

Загалом для Л. Шестова істина як універсальний атри­бут знання і є та брехня, яка загороджує шлях до істини живого субстанційного одкровення — дійсно вільного, особистого, єдино сутнього мислення. Тому слід вивіль­нити думку з ярма небуття перед «лицем знання», відро­дити божий дар, чудо мислення як творчого, неможливо­го. «Любов до ближнього і співчуття, — зазначав Л. Шестов, — вбивають в людині віру і роблять її у філософ­ських поглядах позитивістом чи матеріалістом. Коли вона бачить чуже горе, то перестає роздумувати, бо хоче дія­ти. Думати, справжнім чином думати людина починає тіль­ки тоді, коли вона переконується, що їй нічого робити, що у неї руки зв'язані. Звідси, вірогідно, всяка глибока думка повинна з'являтися з відчаю» (Том же. — С. 113). Виносячи на суд розум і науку, вчений прагнув пов'язати все з совістю людини, її долею, у відірваності від яких вони перетворюються в культ і, проповідуючи влади нау­кової істини «в собі і для себе», приводять до зла.

Такою мірою як не сприймав Л. Шестов загальновизна­них істин, так і не сприймав він загальнообов'язкових прин­ципів моралі через їх всезагальність. «Моральні люди, — писав він, — самі мстиві люди, і свою моральність вони використовують як краще і найбільш витончене знаряддя помсти. Вони не задовольняються тим, що просто став­ляться з презирством і засуджують своїх ближніх, вони хочуть, щоб їх осудження було всезагальним і обов'язко­вим, тобто щоб навіть власна совість засудженого була на їхньому боці» (там же. — С. 69).

Зупинимось ще на одному спостереженні Л. Шестова, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні. Він підмі­чав, що в Росії (і, як бачимо, в Україні) замість того, щоб працювати (будувати залізниці, організовувати господар­ство), є лише ідея. Звідси презирливе ставлення до будь-якої науки і знання. Якщо інші народи спираються на

них, росіяни нічого не знають і знати нічого не хочуть, сподіваючись на «віру в себе». «Пошкребіть росіянина, — писав Л. Шестов, — і знайдете татарина. Культура — спад­ковий дар і відразу привити П собі майже ніколи не вдава­лося. До нас в Росію цивілізація з'явилася відразу, коли ми були ще дикунами, і відразу стала в позицію прибор­кувача, діючи спершу приманками, а потім, коли відчула свою владу, і погрозами. Ми піддались, швидко і за ко­роткий час великими дозами проковтнули те, що євро­пейці приймали впродовж століть, поступово, звикаючи до всілякого роду отрути, навіть найсильнішої. Завдяки цьому пересадка культури в Росії виявилась зовсім не невинною справою. Варто російським людям хоч трішки подихати повітрям Європи, і в них починає крутитись го­лова від тлумачення по-своєму, як і годиться дикуну, все, що йому доводилось чути і слухати про успіхи західної культури» (Там же. — С. 60).

Як бачимо, на рубежі двох століть Л. Шестов передба­чив майбутні колізії, заявив про ті суперечності і пробле­ми, які стоятимуть перед європейською філософською думкою в 20-ті роки і ввійдуть в канони екзистенціальної філософії: відчуження людини, появу її раціоналістично­го і механічного типу, пов'язаного з наступом науки і техніки, штучної, позбавленої душі людської істоти. За­суджуючи будь-який ідеологічний утопізм, вчений закли­кав до тверезості і конкретності дії, цінування життя на землі, обстоював новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи людського індивіда перед культом необ­хідності, вимагав особистого вдосконалення людини, де свобода та індивідуальність не придавлюються ніякою необхідністю і всезагальністю. Спасіння людини від со­ціального та духовного рабства Л. Шестов вбачав у вірі, протиставляючи її бездуховному знанню, пошукам «сво­го Бога» і надії на власне «божество». Він вважав, що тільки це відкриє перед людиною можливості П самореалізації; незважаючи ні на страх буття, ні на норми всезагальної моралі, вона зможе стати по той бік добра і зла.

В.В.Зеньковський

Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 р. в м. Прос­курові (нині м. Хмельницький) у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Г. Челпанова. Доцент, а після стажування за кордо­ном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 р. — про­фесор кафедри філософії університету. Читав курс психо­логії та логіки.

У 1918 р. В. Зеньковський ввійшов до складу уряду Скоропадського, обійнявши в ньому посаду міністра ві­росповідань. У 1919 р. виїхав за кордон, спочатку до Юго­славії, де викладав філософію у Белградському універ­ситеті, а з 1926 р. працював у Парижі на посаді професо­ра філософії Богословського православного інституту. В 1942 р. прийняв сан священика. Помер 5 серпня 1962 р.

В. Зеньковський автор таких праць: «Современное состояние психофизической проблеми». — К., 1905; «Про­блема психнческой причинности». — К., 1914; «Психология детства». — Лейпциг, 1924; «Проблема воспитания в свете христианской антропологии». — Париж, 1934; «Русские мыслители й Европа». — Париж, 1955; «История русской философии». — Париж, 1956. — Т. 1—2; «Н. В. Го­голь». — Париж, 1961; «Основи христианской филосо­фии». — Париж, 1961—1964. — Т. 1—2.

На початку своєї педагогічної та наукової діяльності В. Зеньковський виступав послідовником неокантіанства Г. Челпанова і його основним репрезентатором у Київ­ському університеті. Пізніше сприйняв ряд психологіч­них ідей 3. Фрейда та логічних Е. Гуссерля, за працями яких після повернення з-за кордону читав курс психо­логії та логіки, дотримуючись ідеалістичних позицій, по­стійно підкреслюючи їх. У центрі наукових інтересів В. Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — пробле­ма душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Бо­гом. Звідси питання детермінації психічних актів, у по­становці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля. Таємницю причинності він пов'язував з таємницями часу і становлення, виходячи з визнання апріорності та ірраціо­нальності, наголошуючи, що в ідеальній сфері взагалі немає місця становленню, немає місця часові. Логічні зв'яз­ки за своєю суттю позачасові і не мають потреби в часі для того, щоб за підставою з'явився наслідок. Останнє особливо проявляється при незворотності часу, хоча, бу­дучи ірраціональним, час може вбирати в «собі» ідеальні зв'язки або може вбиратися цими ідеальними зв'язка­ми. Тут проходить остання межа нашого пізнання, оскіль­ки феноменологічна подвоєність буття, наявність в бутті ідеального начала і реального часу ні до чого далі не зво­диться.