Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В. Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості;
П сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії. Момент необхідності, який є незалежним від досвіду за своїм гносеологічним походженням, знаходить в досвіді свою межу у його застосуванні до причинності. Проте він не має органічного зв'язку із сутністю причинності, а раз немає апріорної необхідності мислити причинний зв'язок необхідного, раз, з іншого боку, об'єм охоплення причинністю необхідності не має визначених меж, то це означає, що питання про походження необхідності зводиться виключно до психологічної, а не до гносеологічної проблеми. Застосовуючи категорію причинності, ми творимо досвід, а постулювання загальної причинності має суто релігійну свідомість тільки в самопричинності, реальність якої знаходиться в релігійному досвіді.
Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття. Однак якщо реальний потік буття натягував на ідеальний «скелет» живу плоть матерії, то це могло бути зведено до ідеальної сили, до Логосу, тому що ніщо не може підпорядковувати собі реальне буття без Вищої реальності. Не може бути застосованою до органічного світу і механічна причинність, оскільки органічний світ має амеханічний чинник — психіку.
Крім того, механічна причинність мас сліпий характер прояву, тоді як органічний світ пов'язаний з доцільністю, тобто містить у собі дію кінцевої причини. Щоправда, і те, й інше має теологічний чинник, проте у механічному світі теологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові. Тому, робить висновок В. Зеньковський, психічна причинність є причинністю суб'єктивною і лише в ідеальному своєму змісті вона набуває структурного характеру, приводить до феноменологічної багатоманітності. Отже, причинність не є зовнішнім наслідком буття, де повинна пояснювати факт змінності, навпаки, вона в собі не містить нічого іншого, крім іманентного чинника змінення, а свій істинний смисл поняття причинності знаходить в твореннях і переходах сили. Психічне буття не може виникнути з інших форм буття, воно завжди індивідуальне. Останнє постає як немеркнучий прояв Абсолюту, а причинність як така виникає із справжньої саива аиі — Божества такою мірою, як і свобода вибору людини лежить у ньому.
У період еміграції В. Зеньковський основну увагу приділяв питанням історії філософії, зокрема історії російської філософської думки, звертаючи велику увагу на дослідження філософських поглядів В. Соловйова, М. Гоголя, Л. Толстого, сам формуючись як історик філософи під їх впливом.
2. Філософська думка під час культурно-історичного підйому 20-х років (С.Семковський, В.Юринець, В.Асмус, Р.Левик, Я.Розанов). Українізація та її наслідки.
С.Семковський
При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософи та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Асмус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософи і соціології були тісні зв'язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м'який, податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.
Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет, брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК. В. Ленін знав праці С. Семковського, часто критикував їх за поступки ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшовицькій інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р. завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1934 до 1936 р. С. Семковський очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН. Необґрунтоване репресований і розстріляний 18 березня
1937 р. Реабілітований посмертно.
Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, філософські питання природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обмеженість механістів — у невизнанні діалектики. На противагу механістам обстоював внутрішню активність матерії І як об'єктивної реальності, незалежної від свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовхають її до переходу в іншу. Однак закон заперечення заперечення він ототожнював з тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти індетермінізму, обстоював діалектичний зв'язок причини й наслідку, об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та людському мисленні. Порушуючи питання про природу зведення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову правомірність самого зведення.
В.Юринець
Як і С. Семковський, В. Юринець отримав ґрунтовну філософську освіту.
Народився він 1891 р. в с. Олеськи Бузького району Львівської області. По закінченні Львівської гімназії вступив до Львівського університету, з якого в 1910 р. після масових сутичок львівських студентів з владою і польськими студентами переїхав до Відня. У Віденському університеті вивчав математику, фізику, філософію, пізніше продовжував навчання в Берліні і Парижі. Слухав лекції Е. Маха, 3. Фрейда, знав десять іноземних мов. Під час першої світової війни здався в російський полон. Під впливом більшовицької агітації в 1920 р. В. Юринець вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. В тому ж 1920 р. вступив до КП(б)У, працював у Галицькому освітньому комітеті під керівництвом Ф. Кона. В 1921 р. переїхав до Москви, де закінчив Московський інститут червоної професури. Уже на перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором філософи Першого Московського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інституті марксизму-ленінізму кафедру соціологи. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У "Більшовик України", "Прапор марксизму", письменницького журналу "Червоний шлях". Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього часу нереабілітований.
Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого і найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцкова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.
Асмус
Народився 30 грудня 1894 р. в м. Києві. Дитячі та юнацькі роки філософа пройшли в Константиновці й Києві. Після закінчення Катерининського Д приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету (1914). Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О. Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету (1919) вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на кафедрі філософії філософсько-соціологічного відділу Українського інституту марксизму-ленінізму, де підготував і видав працю "Диалектический материализм й логика" (К., 1924). Наприкінці 20-х років переїхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого життя (1975). Професор кафедри філософії Московського університету (1939—1956), старший науковий співробітник сектора естетики Інституту світової літератури ім. О. М. Горького (1956—1975) В. Асмус написав ряд фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії Нового часу, проблем діалектики в них, творчості Декарта, Канта, В. Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в філософи Й математиці. На його працях "Очерк диалектики в новой истории философии" (1930), "Диалектика Канта" (1930), "Маркс й буржуазний историзм" (1933), "Логика" (1947), "Учение логики о доказательстве й опровержении" (1954), "Декарт" (1956), "Философия Иммануила Канта" (1957), "История античной философии" (1965), "Проблемы интуиции в философии й математико..." (1965) виховувалося не одне покоління радянських філософів. Прихильник діалектичного матеріалізму В. Асмус ніколи не був простим епігоном ортодоксальної марксистської традиції; він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповідно до розвитку наукового знання, знайти оригінальний поворот думки у постановці й розв'язанні складних філософських проблем. Йому завжди були притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова чесність, глибина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не поступався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.