Смекни!
smekni.com

Філософія київського кола (стр. 5 из 10)

У 1946 р. було організовано Інститут філософи АН УРСР. З часу Його відкриття він став центром науково-дослід­ницької роботи, підготовки фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософи були відомі як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д. X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут філософії з 1968 р. після від'їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України, який в 1996 р. отримав ім'я Г. С. Сковороди. В Інституті філо­софії сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович, С. Б. Кримський, І. П. Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куцен-ко, В. С. Горський, В. М. Нічик, П. С. Дишлевий, В. І. Коло-дяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В. П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г. Табач-ковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М. Храмова, В. І. Кузнєцов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. Є. Лісовий, В. С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мо­роз, Д. А. Микитенко, Я. М. Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О. Васильєв, М. М. Мокляк, А. О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П. Загороднюк, Є. І. Го­ловаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І. Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П. С. Дишлевий, Є.Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в московських вузах.

3. Філософське обґрунтування національного радикалізму: Д.Донцов і М.Міхновський. Історіофілософія і державницька ідея В.Липинського.

Донцов

Український публіцист, суспільно-політичний письменник, теоретик ідеології інтегрального націоналізму як крайньої форми українського радикалізму Д. Донцов народився 17 серпня 1883 р. в Таврії поблизу м. Мелітополя. В 1900 р. вступив до Царськосельського ліцею, вивчаючи потім право в Петербурзькому університеті.

Встановивши зв'язки з українською громадою в Петер­бурзі, він брав активну участь у революційному русі, а в 1905 р. став членом УСДРП. За участь у мітингу, проведе­ному українською студентською громадою, Д. Донцов 12 жовтня був заарештований і кинутий до в'язниці. Після звільнення навчався в Петербурзькому університеті, який закінчив у 1907 р. Переїхав до Києва, продовжуючи ре­волюційну діяльність. Другий арешт примусив Донцова в 1908 р. нелегально виїхати до Галичини. Вивчав право у Віденському університеті, друкувався в «Літературно-нау­ковому віснику» М. Грушевського, «Українському житті С. Петлюри. В 1912 р. на Другому українському з'їзді сту­дентів у Львові засудив поширення в Галичині москво­фільських тенденцій, відійшов від соціалізму, порвав усі відносини з УСДРП. З 1914 по 1916 р. жив у Відні, а з 1916 р. в Швейцарії.

У березні 1917 р. Д Донцов повернувся до Львова, а че­рез рік переїхав до Києва, разом з М. Міхновським орга­нізував Партію хліборобів-демократів, керував в уряді Скоропадського Бюро преси та Українським телеграф­ним агентством. Після заяви українського уряду про союз з Росією 13 січня 1919 р. повернувся до Швейцарії, пра­цював в Українській дипломатичній місії. З падінням УНР переїхав до Львова, видавав журнал «Літературно-науко­вий вісник», написав і видав у 1926 р. свою книгу «Націо­налізм».

У Львові Д. Донцов прожив до 1939 р. На початку дру­гої світової війни польською владою він був інтернова­ний до концтабору, після виходу з якого в 1939 р. пере­їхав до Бухаресту, а потім до Праги, окупованої гітлерів­ськими військами.

На той час Прага втратила своє значення загальновиз­наного центру української наукової еміграції. Загалом зв'язків з нею Д. Донцов практично не мав, та й вона не особливо сприймала автора «Націоналізму», тим більше після його контактів з Гітлером. В 1943—1944 рр. останній раз побував в Україні.

Розгром фашизму, наближення радянських військ до Праги змусили Д. Донцова перейти спочатку до амери­канської зони, а потім перебратися до Парижу, Лондону, пізніше США.

Відчуваючи відчуження в емігрантських колах США (ба­гато українських організацій відмовилися допомагати йому через нерозбірливість у виборі політичного партнерства, нездатності зжитися з ними), в 1947 р. Д. Донцов переїхав до Канади (Монреаля), де прожив до кінця свого життя. Помер 30 березня 1973 р., похований на українському цвин­тарі в Баундбруді (США).

Головні праці Д. Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Московська отрута», «Дух нашої давнини», «Олена Теліга», «Кардинал Мерсіє», «Хрестом і мечем», «Ключ доби».

Отримавши юридичну освіту, Д. Донцов добре знав філософію античності, європейського Середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, вільно орієн­тувався в сучасних новітніх течіях філософської думки, в тому числі і марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної дум­ки: давньоруської доби, письменників-полемістів XVI— XVII ст., професорів Києво-Могилянської академії, Г. Ско­вороди, П. Юркевича, М. Костомарова, П. Куліша, особ­ливо Т. Шевченка. Знав сучасну українську, російську, за­хідноєвропейську літературу.

Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею — націо­нальну, яка стала альфою і омегою його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і «за Богом, і за Мамоною», еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом «все або нічого», зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів;

приписування іншим своїх думок і побажань; обґрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.

Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повер­нулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який вихо­див з того, що не існує положення, яке було б непідвлад­ним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситу­ації з П реальними труднощами та граничним загострен­ням проблеми як засобу її розв'язання.

Щоправда, як зауважував В. Липинський, Д Донцов ніко­ли не прикладав рук до реалізації ідей, які проголошу­вав, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тільки кидав лозунги, створював враження (Липинський В. Донцов і Липинський // Сучасність. — 1992. —№ 6. — С. 82).

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авто­ритарної української держави, навіть з ознаками касто­вості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти най­менших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократи. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національ­ної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, «гермафродитського світогляду» та капіту­лянтства.

Драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Марк­са—Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної на­ції — «нації, ідеалом і метою якої був би політичний дер­жавний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному ком­плексові Московщини; під оглядом соціяльним — негація соціалізму» (Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто,1966. — С. 3).

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д Дон­цов уявляв як боротьбу (а не «порозуміння» чи «ево­люцію»), національну революцію проти Московщини, до­вершити яку має людина нового духу, духу, протилеж­ного занепадницькому духові речників української інте­лігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, нази­вав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським сер­цем».

Відповідно до наведеного Д. Донцов «роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках» протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду; літеплово — сентиментальній любові до жрідної неньки», любові спокою та ідилії — патос шевчен-кової, не роздвоєної «одної любові» до своєї нації, її вели­кого минулого і П великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задавленій в «об­ставини», тобто в ту чужу силу, яка їх створила, — безком­промісний дух, примат його сили над силою матерії; евнухському реалізмові — ту містику, без якої всяка по­літика мертва, і містику, яка є джерелом життя нації та П сили (див.: Том же. — С. 4—5). Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилеж­ні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект», двох темпераментів: «чин — і контепляпія, інтуї­ція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — знання» (Том же. — С. 17).

Особливо різко Д. Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, допроводив П зречення власного націо­нального ідеалу до свого роду «універсалізму», в якім ги­нуло всяке національне почуття, тому що все вирішувало­ся не існуванням окремої нації, а силою всевладного розу­му, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігнорацією, неуцтвом, браком культури.

Шляхом ліквідації такого ненормального стану, образли­вого для «нашого культурного віку», вбачалося лише нау­кове обґрунтування «ідеалу людяності», відчинення очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність. Тобто тре­ба лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв'яжуть­ся «умвліч». Приваблюючи простотою розв'язання націо­нальної проблеми, подібне розуміння в дійсності повертало­ся пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактично притупленням національної свідомості, запереченням спон­танної волі до життя нації, яка розглядалася як щось під­рядне.