Смекни!
smekni.com

Філософія київського кола (стр. 9 из 10)

У 1932 р. Д. Чижевський переїхав до Галле, почав ви­кладати в університеті, паралельно у 1935—1938 рр. ви­кладаючи слов'янські мови в Йєнському університеті. З приходом до влади фашизму Д. Чижевському забороня­лося виїздити з міста без спеціального дозволу гестапо. До нацизму і фашизму він ставився вороже. Після війни 1945 р. переїхав до Марбурга, викладав тут курс слов'ян­ської філології та керував новоствореним слов'янським се­мінаром при Марбурзькому університеті. В 1949 р. на за­прошення Гарвардського університету виїхав до США, однак переконавшись, що в науковому відношенні Аме­рика не дає нічого, в 1956 р. повернувся до Німеччини, обійнявши кафедру славістики в Гейдельберзькому уні­верситеті. Тут він очолив Слов'янський інститут, зробив­ши за короткий час його кращим славістичним центром Європи.

У 1968 р. Д. Чижевський змушений був вийти у від­ставку без пенсії, заробляючи на життя читанням лек­цій в різних університетах Німеччини (Гейдельберзькому, Кельнському), науковим редагуванням Мюнхенського видавництва Вільгельма Фінка. Відновивши після війни зв'язки з науковими та освітніми закладами української діаспори, Д. Чижевський став одним із організаторів Ук­раїнської вільної академії наук в Аусбурзі, П активним спів­робітником, був професором філософії Українського віль­ного університету (1945—1949, 1956—1963), професором філософії і логіки педагогічної академії Української авто­кефальної церкви (1946—1949).

У 1962 р. Д. Чижевського було обрано дійсним членом Гейдельберзької академії наук, а згодом Хорватської академії наук у Загребі. Постать колоритна і легендарна, Д. Чижевський попри показовості та екстравагантності свого характеру залишався людиною великої чутливості, користувався славою видатного вченого та талановитого лектора. Водночас болюче реагував на посередність у науці, був нещадним до обмежених людей, які «примазу­валися» до неї, хоча, за свідченнями сучасників, «ворога­ми науки» часто називав і тих, хто думав інакше, ніж він сам. Автор понад 900 наукових праць з різних галузей наукового знання. Помер 18 квітня 1977 р. у Гейдельберзі, похований на кладовищі Бергфрідгоф.

Д. Чижевський, пройшовши школу західноєвропейсь­кої філософи, не потрапив під вплив жодної з її течій, не захопився модними на той час окремими її школами. Хоча з усіх філософських систем він виділяв і високо цінував феноменологію Е. Гуссерля, проте завжди тяжів до син­тетичних узагальнень, свого власного осмислення тих чи інших проблем. Як філософ відзначався шириною науко­вих інтересів, глибокою енциклопедичністю. Він вільно почував себе не тільки в різних галузях знання, айв різних епохах, працюючи над тим, що поставало завжди актуальним, неперехідним. Про коло наукових інтересів Д. Чижевського може засвідчити перелік тих лекцій та доповідей, з якими він виступав у різних наукових това­риствах впродовж 1925—1930 рр. Це «Завдання історії української філософи», «Нове в історії української філо­софії», «Шевченко і Давид Штраус», «філософський ме­тод Г. Сковороди», «До джерел символіки Сковороди», прочитані в Українському історико-філологічному това­ристві; «Обьем философского чтения в Киевской академии XVII—XVIII веков», «Шиллер й Братья Карамазовьі» — в Російському історичному товаристві; «Знак, понятие, символ», «Наторк й Достоевский», «Платон в древней Руси», «Язмк Лескова», «Из истории мистики в России» — Російський народний університет в Празі; «Со-ветская философия», «Феноменология как наука», «Нацио-нальная политика й национальное образование в СССР» — в Російському філософському товаристві. За цей час він видав курс лекцій з логіки (1924), перший том хрестоматії з історії філософи (1926), книгу «філософія в Україні (Спро­ба історіографії)» (1926, 1928), «Нариси з історії філософії України» (1931), підготував працю «Гегель в России», ряд розвідок по творчості І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Ніцше, Г. Ско­вороди, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Серед творчого доробку вченого репенаД на праці Г. Шпета, Е. Радлова, Ф. Степуна, В. Асмуса і навіть яа деякі роботи В. Леніна і Л. Троцького.

Загальне розуміння суті філософії Д. Чижевський виво­див з П традиційного визначення як «любові до мудрості», що первісне поставало у значенні «наука», «знання». З появою окремих наук змінюється слово «філософія» і мислиться як сфера поза межами окремих конкретних наук, те, що стоїть над ними. Завданням філософії стає перед-відкриття і з'ясування того шляху, яким окремі науки шука­ють правду (істину. — Авді.). У цьому значенні во­на називається теорією пізнання, гносеологією, логікою, методологією. Однак і в цьому випадку філософія не втра­чає своєї власної сфери — людської діяльності поза ме­жами наук, пошуку єства або сенсу людського життя в ціло­му та світу в цілому, тобто постає як метафізика. Якщо вона виходить з одного принципу, то називається моністичною, двох — дуалістичною, багатьох — плюралістичною. Філосо­фія може поставати як матеріалізм, якщо за основу світу визнається матерія, або як спіритуалізм, коли розглядає душу як основу світу. Залежно від того, що мислиться формою життя людини — розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм.

Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розу­міючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання люд­ського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтер­претація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». «Ідеалізм, іде­аліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе («непрактична людина»). В філософи слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або Й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє» (^ижевськиб Д. Українська філософія // Укра­їнська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антонови­ча. — К., 1993. — С. 169). Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зо­крема, до історії філософії України, що, власне, стало цент­ром наукових інтересів вченого.

При зверненнях до історії філософії Чижевський відкидав уявлення про неї як історії помилок людського духу. Так само, як і Гегель, він вважав, що кожне окреме філо­софічне твердження, яке ми маємо в історії розвитку людської думки, є лише часткова правда, фрагмент, ури­вок абсолютної правди, неповний і недосконалий відблиск Абсолютного. «Ця «неповнота», — підкреслював вче­ний, — є причиною змін і боротьби ідей в історії думки. Одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою. Але і усяке сполучення таких «неповних, «часткових» правд в єдність, усяка їх «синтеза», яка може бути досягнена обмеженим людським розумом, є необхід­но теж неповна, теж часткова і тому вимагає знов допов­нення.

Тому ані на одній синтезі історичний розвиток філо­софії не кінчається, тому постають усе нові й нові проти­венства між світоглядами та пунктами погляду, що сполу­чуються та з'єднуються в усе нових і нових синтезах — кроках до безмежної повноти, абсолютної правди» (Чижедськии Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 9). Перебіг цього розвитку може бути безплід­ним хитанням між однобічностями, обмеженими правда­ми, підняттям над тими однобічностями, що в певний історичний момент репрезентовані уданого народу, в даній культурі, злиттям цих «однобічностей» у єдність, до «син­тези» їх та завжди розвиток філософії є дійсно рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу, про­являючись специфічно в межах кожної національної фі­лософії.

Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світо­гляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національ­ності: «І. форму вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будову системи філософії, «архітектоніку», зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей» (7'ом же. — Є. 11—12). Стосовно тих чи інших початків нових духовних течій, то, на думку філософа, вони можуть виникати немовби раптово, з од­ного мисленника, одного твору, що має характер маніфес­ту (^Сонді 7. Критика чистого розуму); так поступово, що ми не можемо знайти початків (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь старшої традиції, що в деяких ви­падках була репрезентована в минулому не один раз (ренесанс, відродження) (Чижевський Д. Початки і кінці но­вих ідеологічних епох // Історія філософії України. Хрес­томатія. — К., 1993. — С. 471—473). Основною рисою куль­турного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій.

Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний процес — це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер куль­тури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль». При цьому зміст часу є значно ширший за хронологічний час. Вивчення історико-філософського матеріалу тут неможливе без вивчен­ня і розуміння усієї культури періоду, до якої належить матеріал. Отже, щоб бути дійсною історією, а не збира­чем матеріалу, історія філософії повинна подавати карти­ну розвитку філософських течій у їх зв'язку та у зв'язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу.